— Хто б там нині кулі збавляв, стріляючи собак, — відповів гетьман з ознакою великої турботи. — В опресії президія моя, мій Батурин, а я тут з королем Карлом пактую…
Мушку забрали до світлиці і дали їй їсти. їла, як з гарячки, а тоді поклалася на коврі біля ніг свого пана, зітхаючи важко, як чоловік.
— Бідна, бідна Мушка, — заспокоював її гетьман. — А чому то ми її в Батурині лишили? Невже ж забули про неї?
— Ощенилася якраз тоді і щенят не хотіла лишити.
— Правда, пригадую собі ту трагедію собачу. Вбігла в палату, побачила, що ми збираємося, і не знала, що з собою зробити. Тут вірність свойому панові, а там її діти. Аж материнський інстинкт переміг. Осталася… Багато тепер найвсілякіших трагедій, і не лиш чоловік, але й худобина страждає, навіть лісовий звір. Цілими стадами втікають перед одною армією, поки на другу не попадуть. Вовки, лиси й зайці укупі
біжать, забуваючи про свою споконвічну нехіть і ворожнечу.
А по хвилі задуми завважав:
— А з нами навіть ворог того чуда зробити не може. Він настигає, а ми заодно шарпаємо себе. Втратили звіриний інстинкт, а людського розуму ще не набралися. Посполитому чоловікові я й не дивуюся, бо його і справді цькують, як того звіра у лісі, втікає з одних лабет у другі, з-під кнута та під нагайку, аж доведений до краю біситься і кусає, не дивлячись кого. Але ж старшини! Від їх я більше політичності сподівався, про духовенство й не кажучи. А які вони?
І гетьманові зіниці з жалем глянули на ті суто різьблені, як кам'яниці, кріпко з дуба збудовані данцігські шафи, повні книжок, карт і ритовин, на тії широкі й вигідні пізне-бароккового стилю венецькі фотелі, на дзеркала в золочених рамах, на турецькі коври і французькі гобелени, котрими він, як другі свої двори, так і цей, у Гірках, багато вивінував і з смаком обставив, готуючи, як не для себе, так для своєї родини і для своїх наслідників домівки, гідні володарів самостійної держави.
Треба ж раз опанувати степ і упорядкувати руїну! А хто ж має зробити початок, як не гетьман? За ним підуть полковники, старшини, сіль землі, а там і народ розживеться, засмакує в мирі, добробуті, в свободі та навчиться обороняти їх кріпко й мудро, повсякчасно, а не зривами хвилевими, як розбурхана стихія.
І все те, весь труд життя виставлене було тепер на гаразд; один кид карти і — коли не виграв, так програв. Один кивок злобної руки, і ціла та будівля повалиться, як дімок з карт.
Войнаровський відчував гетьманові думки і не переривав їх зайвими словами. Мовчали, дорисовуючи в уяві ту трагічну картину теперішньої України, котра виринула нараз силою моменту перед ними.
— Так, так. Багато тепер трагедій, Андрію! — почав турботно гетьман. — І навіть матері моєї не пощадив Господь. Ти ж тямиш, що діялося в Києві тоді, як цар велів нову кріпость будувати.






