Войнаровському мороз пішов по спині, а гетьман гладив Мушку по голові, приговорюючи:
— Чого ж бо ти, глупа собако, чого? Заспокійся. Бачиш, не можу нині йти. Підожди, вернемо, вернемо в Батурин.
Собака взяла хвіст під себе, пішла в куток за піч і положилася, зітхаючи глибоко, як чоловік.
Гетьман встав і пустився по хаті.
— Карати, кажеш, утікачів… Нічого легшого, як карати, а важко довести до того, щоб карати не було треба. Ціле життя тепер — це одна велика кара, одно знущання… Ба-урина забути не можу… Чуйкевич тут?
— Я його бачив перед
хвилиною.
— Значиться, не спить. Я загалом не знаю, коли він спить. Поклич його до мене.
Войнаровський подався у покої сповнити приказ гетьмана. Гетьман підступив до вікна.
— Заграва… чи світає? — І прочищував шибки, щоб впевнитися, чому це далеко за Десною на сході таке руде, мерехтливе небо.
— Невже ж це Батурин пала? Неможлива річ, щоб його Меншиков так скоро добув. Я ж залишив там Кенігзена з сильною гарматою і хороброго Чечеля з кріпкою та певною залогою, муніції і фуражу вдовіль; що за біда? Але ж знову від спалених сіл такої луни не було б, це ж горить великий предмет, ясно бачу… Увійшов Чуйкевич.
— Підеш у табір і добереш недурного охотника, людей не більше півсотні, хай ідуть у напрямі Батурина. Може, довідаються, що з ним чувати, а може, якого язика по дорозі зарвуть. Тільки ватажник щоб мені був не з дурних і не з молодиків. Це екскурсія нелегка, бо москалі, як гончі собаки, ганяються кругом нас, треба пильно вважати, щоб не попастися їм у руки.
— Ваша милосте, дозвольте мені піти, — просив Чуйкевич, — я хоч не такий-то досвідчений вояк, але постараюся вдоволити величність вашу.
Чуйкевичеві прийшло до голови, чи не довідається він чого про Мотрю, а може, зустрінеться з нею, бо хто зна, що сталося з батуринцями, чи не вихопилися з городу і не втікають до Десни, а за ними москаль.
Гетьман надумувався хвилину.
— Ні, тебе хочу мати при своїм боці. Треба ж мені нині вірних і певних людей. Між сотниками охотника знайдеш. Між добрими козаками на таке діло все охочі знайдуться.
Чуйкевич поклонився і вийшов.
Казав собі привести зі стайні два коні, взяв одного з осавулчиків-стойчиків
[39]
, і подались до господи край села, у якій залюбки збиралися сотники й сотенна старшина.
IV
З почорнілого димаря на високій стрісі Веклиної господи стовпом валив дим. Вікна, хоч поприслонювані кируном
[40]
, пропускали світло на тин і на вулицю. Брама була зачинена,
і нікого не впускали. Кругом господи бігали Бровки та Ляпки, кунделі степової породи, придбані хазяйкою не так для краси, як більше для вірності і страшенної злості. Якщо вони пущені із ув'язи, то до господи не приступай.
39
Уживали їх до посилок по військових установах.
40
Дешева матерія.
Господа була велика.






