ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Його довге сиве волосся майже сягає плечей. Так чи інакше, а я впізнала б його будь-де.

— В’янн, — каже він. — Я хочу познайомити тебе зі своєю донькою.

З-за його спини виходить прекрасна молода жінка в шикарній чорній сукні та яскравому рожевому шарфі. Вона підходить до мене і всміхається, наче ми подруги.

— Я Ізабель, — каже вона.

Я сильніше хапаюся за руку Жульєна. Чи розуміє Ґаетан, що б це означало для Ізабель?

Звісно, розуміє.

Він нахиляється, цілує мене в обидві щоки й шепоче:

— Я кохав її усе своє життя.

Ми ще кілька хвилин говоримо — буквально ні про що, а тоді він іде.

Я відчуваю, яка я втомлена. Виснажена. Я відпускаю руку сина, іду на тихий балкон і ховаюся під покровом ночі. Собор Паризької Богоматері сяє поруч. Світло падає на темні хвилі Сени. Я чую, як вони б’ються об кам’яну набережну та гойдають човни.

З’являється Жульєн.

— Отже, — починає він, — твоя сестра — моя тітка — була в концентраційному таборі в Німеччині за те, що допомогла створити маршрут втечі для збитих пілотів. І цей маршрут передбачав перехід через Піренейські гори?

Це саме так героїчно, як він описує.

— Чому я ніколи про це не чув? І не лише від тебе. Софі теж нічого не розповідала. Чорт забирай, я навіть не знав, що люди тікали через гори і що існував спеціальний концентраційний табір для жінок, які чинили опір нацистам.

— Це чоловіки розповідають історії, — відповідаю я. Це найпростіша й найчесніша відповідь на його запитання. — А жінки просто живуть із тим, що сталося. На тій війні ми були як тіні. Коли вона скінчилася, на нашу честь не влаштовували парадів, ми не отримували медалей, про нас не згадали в роботах з історії. На війні ми робили те, що мусили, а коли вона завершилася, зібрали уламки нашого життя і почали все спочатку. Твоя сестра щосили намагалася про все це забути, як і я. Може, це була ще одна моя помилка — дати їй забути. Може, варто було про це говорити.

— Отже, Ізабель вирушила рятувати пілотів, тато був військовополоненим, а ви із Софі лишилися самі.

Я знаю, що він уже інакше на мене дивиться. Думає, скільки ще він не знає.

— Що ти робила під час війни, мамо?

— Я виживала, — кажу я тихо. І раптом відчуваю нестерпний сум за донькою, адже насправді ми виживали разом. Усупереч усьому.

— Мабуть, це було нелегко.

— Нелегко, — мене дивує власне зізнання.

Ми дивимося один на одного — мати і син. Він роздивляється мене поглядом хірурга, який нічого не пропускає. Ані нових зморщок, ані прискореного серцебиття.

Він торкається моєї щоки та ніжно всміхається. Мій хлопчик.

— Гадаєш, минуле може змінити мої почуття до тебе? Ти справді так думаєш, мамо?

— Місіс Моріак?

Я рада, що нас перебили. На це запитання я не хочу відповідати.

Я розвертаюсь і бачу привабливого чоловіка. Він американець, але не зовсім типовий. Можливо, з Нью-Йорка.