ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Маруся Григорий Квитка-Основьяненко Посвящается Анне Григорьевне Квитке [1] Часто мені приходить на думку: чого б то чоловікові так дуже пристращатись на сім світі до чого-небудь, не то щоб до якої вещі, а то хоч би і до наймиліших людей: жінки, діточок, щирих приятелей і других? Перше усього подумаймо: чи ми ж на сім світі вічні? І що є у нас, хоч скотинка, хоч хлібець на току, худобонька, у скриньці, так сьому так усе без порчі й бути? Ні, нема тут нічого вічного! Та й ми самі що? Сьогодні жив, завтра – що бог дасть! Адже ж живучи промеж людей, тільки і чуєш: там дзвонять по душі, там голосять по покійнику, там справляють старцям обід… Що в бога день тобі говорять: ось той недуж, той вмира, а той вмер… Ти і не оглядишся і незчуєшся, як зоставсь сам собі на світі; хоч і з людьми, і промеж людей, та ба! Усе тобі або не такі приятелі, яких поховав, або і зовсім не звісні; та воно тобі усе равно, що блукаєш у дрімучому лісі! Ось стань про приятелів згадувать, то уся твоя пісня на один лад: от з тим ми хлопцями були – і вже він вмер, а з тим до школи укупі ходили – і той вмер, з тим парубковали – і той вмер; і сей, і той, і той, і сей, усі повмирали. Коли ж се так є, так і пам'ятуй собі добре, що не забудуть і тебе на сім світі, озьмуть і не будуть питатись: чи хочеш до гурту, чи ще б, може, погуляв? А після такої думки чого ж би нам, невічним, та пристращатись до уременного? Чому б так не робить: наградив тебе бог щастям, що батько й мати твої живуть при тобі і дякують добрим словом, що ти їх при старості і кохаєш, і поважаєш, або жінкою, до тебе доброю, послухною, хазяйкою невсипущою, або діточками покірними та слухняними – хвали за се бога і лягаючи, і устаючи, а їх шануй і кохай, і для них не жалій не тільки ніяких трудів, худоби та, коли нужда звелить, душу свою за н

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

І танцьовати, і жартовати, не узяв його біс. Та й красивий же! Бач, як вихиляється, за тин держачись! Спина так і гнеться, неначе молодий ясенок, а з виду як намальований: очі йому як зірочки, а патли так ї мотаються: бач, по-купечеському…

– Мабуть, ти його любиш, так тим і хвалиш, – ледве промовила Маруся, ховаючи очі у рукав, а сама як на вогні горіла від Олениних розказів.

– Потурай, що люблю! Пожалуй би, любила, так він на таких і не подивиться. Кажуть, що його хазяїн та хоче його у прийми узяти, а дочка красива та й красива і дуже багата. Він і сам ма копійчину: адже ти бачила, що й за шапку та викинув аж гривеника; оттак і усюди він робить. Вже якби не було…

Читать дальше

Тут підбіг Денис та й потяг Олену до танцю за рукав. Вже вона його і лаяла, і кулаччям у спину товкмачила, так нічого і не зробила: потяг та й потяг. А їй пильно хотілось з Марусею посидіти та про парубків наговоритися.

Зосталася Маруся сама. Узяли її думки та гадки: а як згадала, що Олена казала, що його хазяїн та бере його у прийми і що віддає дочку і красиву, і багату, та й зажурилась! Схилила головоньку на білую ручку, а слізоньки з очиць так і капотять! От обтерла їх хусточкою, закрилася рученькою та й дума: «Ох, лихо мені тяжке! Лучче б я його не бачила!… Як-то мені його забувати? Тим-то городянські дівчата… у них і парубки свої, не такі, як у нас, що ні на що і дивитись… Піду швидше додому (а сама ні з місця), стану поратись, робити, то, може, й забуду! Так-то й забуду! Ох, доленько моя лихая!… Тепер сих горішків ніде не подіваю, так при собі й носитиму, більш ні на що, тільки на пам'ять. Хоч би на сміх вони мені сказали…» Та, сеє думавши, потрясла у жмені горішки та голосно й промовила: «Чи він мене любить? Чіт чи лишка?»

– Чіт! і любить тебе від щирого серця! – обізвавсь Василь, що вже давно стояв біля неї і дививсь на її смуту, та не знав, як зайняти.

– Ох, мені лишенько! – скрикнула Маруся і стрепенулась, як тая рибонька, ускочивши ув ятір. – Хто такий? Про кого ви говорите? – пита й сама не зна, для чого і об чім.

– Той тебе любить… про кого… ти думала… – казав Василь, задихаючись від несмілості і з ляку, як почув, що вона ма когось на думці.

– Та я… ні про кого… не думала… я так… – сказала бідна дівка та й злякалася гріха, що зроду вперше збрехала; а опісля й каже. – Хто б то мене й полюбив?…

– Марусю, Марусю! – каже Василь, тяжко, від серця здохнувши; та й вп'ять насилу дух перевів і каже: – Я знаю такого…

– Марусю, Марусю! А ходи-ке сюди! – так кликнула її та ж Олена.