І танцьовати, і жартовати, не узяв його біс. Та й красивий же! Бач, як вихиляється, за тин держачись! Спина так і гнеться, неначе молодий ясенок, а з виду як намальований: очі йому як зірочки, а патли так ї мотаються: бач, по-купечеському…
– Мабуть, ти його любиш, так тим і хвалиш, – ледве промовила Маруся, ховаючи очі у рукав, а сама як на вогні горіла від Олениних розказів.
– Потурай, що люблю! Пожалуй би, любила, так він на таких і не подивиться. Кажуть, що його хазяїн та хоче його у прийми узяти, а дочка красива та й красива і дуже багата. Він і сам ма копійчину: адже ти бачила, що й за шапку та викинув аж гривеника; оттак і усюди він робить. Вже якби не було…
Читать дальше
Тут підбіг Денис та й потяг Олену до танцю за рукав. Вже вона його і лаяла, і кулаччям у спину товкмачила, так нічого і не зробила: потяг та й потяг. А їй пильно хотілось з Марусею посидіти та про парубків наговоритися.
Зосталася Маруся сама. Узяли її думки та гадки: а як згадала, що Олена казала, що його хазяїн та бере його у прийми і що віддає дочку і красиву, і багату, та й зажурилась! Схилила головоньку на білую ручку, а слізоньки з очиць так і капотять! От обтерла їх хусточкою, закрилася рученькою та й дума: «Ох, лихо мені тяжке! Лучче б я його не бачила!… Як-то мені його забувати? Тим-то городянські дівчата… у них і парубки свої, не такі, як у нас, що ні на що і дивитись… Піду швидше додому (а сама ні з місця), стану поратись, робити, то, може, й забуду! Так-то й забуду! Ох, доленько моя лихая!… Тепер сих горішків ніде не подіваю, так при собі й носитиму, більш ні на що, тільки на пам'ять. Хоч би на сміх вони мені сказали…» Та, сеє думавши, потрясла у жмені горішки та голосно й промовила: «Чи він мене любить? Чіт чи лишка?»
– Чіт! і любить тебе від щирого серця! – обізвавсь Василь, що вже давно стояв біля неї і дививсь на її смуту, та не знав, як зайняти.
– Ох, мені лишенько! – скрикнула Маруся і стрепенулась, як тая рибонька, ускочивши ув ятір. – Хто такий? Про кого ви говорите? – пита й сама не зна, для чого і об чім.
– Той тебе любить… про кого… ти думала… – казав Василь, задихаючись від несмілості і з ляку, як почув, що вона ма когось на думці.
– Та я… ні про кого… не думала… я так… – сказала бідна дівка та й злякалася гріха, що зроду вперше збрехала; а опісля й каже. – Хто б то мене й полюбив?…
– Марусю, Марусю! – каже Василь, тяжко, від серця здохнувши; та й вп'ять насилу дух перевів і каже: – Я знаю такого…
– Марусю, Марусю! А ходи-ке сюди! – так кликнула її та ж Олена.






