— А як же ти хотів, без мушкету? У Векли є їх кілька, такі часи!
— А не боїшся?
— Чого? При тобі?
— Тут неважко о смерть!
— Не переживу тебе, не бійся! У мене кулечниця повна.
В лісі, на дорозі направо, ніби щось застогнало й завило, як вітер у каглі.
— Наближаються… — шепнув осавул до Одарки, а серце йому вдарило голосніше, бо отеє перший раз у свойому життю дістав команду над людьми у такій небезпечній факції.
— Надтягають! — повторив голосніше і направо, й наліво гукнув: — Готовись!
А лісова доріжка чимраз то гірше шуміла й гуділа, щось свистало й постогнувало на ній, ніби полоз якийсь сунувся туди. От уже й храпання коней чути, вже лаються й матіркують москалі, злітаючи з коней на прикрих закрутах у рови. Коні не звикли до тутешніх сторін і до таких доріг, людям здається, що в тім лісі лихий зна що, бо не були в ньому, — страх перед ними і за ними страх, перед ними страх невідомого, а за ними — цар.
Наближаються… Це вже не полоз, не стоголовий змій, а гураган якийсь, котрому, здається, і впину нема. Люди ревуть, стогнуть і охають коні, збруя брязчить,
дзенькотить, земля дудонить, ніби розтворюється перед ними.
Перші ратники вітром промайнули попри останніх козаків, що ждали з притаєним віддихом, заслонюючи лівими долонями курки, щоб вітер не поздував, а сніг не замочив пороху.
Нараз виск, вереск, стони мішаються з прокльонами, чути тріск, ломіт, — зойки наповнюють лісову прірву.
«Пали!» — і десять вистрілів влучає у валку, викликуючи ще гірший перестрах і збільшаючи тривогу. Ще раз і ще раз, а за кождим разом коні зриваються, стають дуба, кидають собою на боки або з безтямним жахом женуть навмання, збиваючи з ніг і тратуючи тих, що перед ними. Ніхто не розуміє, не розбирається, що це сталося нараз у тому дідьчому гаю.
— Обертайсь! Перед себе бігцем! — гукнув осавул, і десять тіней майнуло поміж деревами, тільки сніг посипався з гілляк, котрих вони доторкнулися в бігу. Ще дим курився з їх дул. Ще мушкети гріли їх у руки, як нараз заджигтіло і кілька куль полетіло за ними.
— Ох! — почув осавул біля себе, і серце йому завмерло. Та не надумуючись багато, вхопив Одарку, завдав собі на праве рам'я, два кріси стиснув під лівою пахою і зі здвоєною силою летів перед себе. Одно йому було на гадці, щоб не настигли його москалі і щоб раненої живою не захопили в руки.
Того тільки боявся, забуваючи про власну небезпеку. На гоні перед пасікою Мручко дожидав їх, а побачивши осавула з раненим товаришем на плечах, вдарився руками об поли.
— От тобі й хрестини! Диявольська куля таки в людське тіло влучила. А сколіли б вони, дубини московськії, лахмаї безобразнії! Я їх десятьох за цього одного козака чортові на снідання пішлю! Бігай же хутчіш в омшаник.
Осавул ускочив туди. За ним ускочила й решта втікачів.






