ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Чоловік брів порожньою закуреною дорогою, одежа на ньому обтріпалася й висіла клаптями, взуття майже розлізлося — черпав ногами сиву, суху куряву, і та провисала за ним туманцем. Чоловік ішов, понурившись, начебто його тільки й цікавило, що розбите понікуди власне взуття. Він не помітив і того, що на небі зібралися хмари і зникло сонце, таке палюще й нещадне в усі найближчі дні, які він пам'ятав: а коли гримнуло над головою, він здивовано звів посіріле од куряви обличчя і подививсь у небо з неймовірним зачудуванням. Але не побачив ні хмар, ні чистих, вигрітих латок неба, котрі ще світилися в густому накопиську, натомість на переніссі напружилася зморшка, і він почав щось згадувати. Це «щось» теж був гуркіт, але не грому, а гармат, до нього долучався ляскіт мушкетів: а коли небо перерізала їдка блискавиця, він увіч пригадав, як блискочуть під сонцем шаблі, почув іржання коней і побачив з'єднані в обоз війська. Але цей його спомин був надто короткий і виник тільки через те, що так нагло почувся грім; зрештою прогриміло ще раз і ще — знову заблискотіло небо вогняними батогами. І знову задер угору обличчя і начебто пробуджувався, бо згадував: гуркіт грому, як ляскіт гармат та мушкетів; спалах блискавок, як зблиск шабель; хмари, ніби огорнені зусебіч ворожим військом обози, — коні помчали по небу, бліді коні смерті, і він почув трупний запах, який уже стільки часу його переслідує. Коні таки бігли небом, бліді, сумні коні, і їхала на них вершником у кільканадцятьох відбитках сухокоста. Блиск її коси — як блиск шабель, і в міражному світлі, що на мить заливало землю, він побачив роздуті від спеки тіла й почув крики поранених. Йому заболіло від напруження у грудях, і він подумав мимохіть, що перед грозою була довга чорна ніч. Здається, плавав у морочній ріці, було боляче розплю

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Знав, що попереду його чекає багато болю, але залишатися тут ще жахкіше. Боліло йому й зараз — щось скімлило в грудях, якась туга чи розпач, щось незвісне й пекуче…

Відновлював усе, що бачив і відчував на бойовиську після того, як виплив із чорної ріки. Не помічав, що стоїть зовсім мокрий серед дороги, що курява на ній не тільки прибита, але й перетворилась уже в багнюку: ріс тут, серед хлюпоту, плюскоту й ляпання, ніби рослина, тягнув до неба чисто вмите, заросле бородою обличчя, очі були розплющені й запливали водяною плівкою. Це допомагало ловити уявою далекі й такі запорошені з'явиська й ладнати їх в одну мозаїку — пізнав раптом просту істину, яка його вразила над усе: тільки той, хто згадує, може називатись у цьому світі живим…

Там, у переярку, кинув мимохідь поглядом на куща, що звішувався над кручею, й побачив розтерзане тіло жовніра. Той упав навзнак на гілля, розкинувши руки й ноги. Проць закричав, але йому здалося, що той крик нагадує вороняче крупання. Здається, він і є ворон — на ньому чорне, лискуче пір'я і гостро виблискує проти сонця дзьоб. У нього скляні очі, і він пострибає зараз полем серед тих страшних, роздутих колод…

Читать дальше

Конец ознакомительного отрывка

Купить книгу

Подерся на крутосхил, але земля осипалася йому з-під рук та ніг, і кілька разів він з'їжджав долі. Але знову ліз, бо вже починав гнати його жах. Так опинився на горі й роззирнувся. Перед ним простиралось страшне, криваве поле. Повільно шкутильгав по ньому Сомко Струсь, і, боячись нової з ним зустрічі, Проць кинувся в обхід яру до лісу. Йому наморочилось у голові, трава плуталася під ногами, але він не сповільнював бігу. Зрештою потрапив у захисну тінь дерев і затрюхикай, трохи збанимши ходу. Тоді й здалося йому, що вся ота тьма мух кинулася за ним у погоню: очі вирячилися, груди ходили, як ковальський міх, калатало серце й підгиналися коліна. Він уже не біг, а стрибав, падав, зводився і знову стрибав. Серце йому розширилося, стало велике-велике і от-от мало тріснути. Вже й бігти не було куди: дерева так ущільнилися, що буцався в одне чи друге. І тільки коли вигнався на лісову галявину, відчув, що сили в нього нема. Вдруге провалилася під ним земля, і знову полетів він у чорну ріку, тільки далекий чорний воронячий погук долинув до його напівпогашеної свідомості — здається, то був його власний стогін і крик…

Коли очуняв, побачив небо — високе, святкове, з ошатними хмарами. Сонце ^щедро розсипало проміння й ранило очі. Тоді він заплющився й проказав молитву до того, хто у багряницю одягнений, хто славний милосердям і, як драною одежею, покритий покірливістю.