ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Чоловік брів порожньою закуреною дорогою, одежа на ньому обтріпалася й висіла клаптями, взуття майже розлізлося — черпав ногами сиву, суху куряву, і та провисала за ним туманцем. Чоловік ішов, понурившись, начебто його тільки й цікавило, що розбите понікуди власне взуття. Він не помітив і того, що на небі зібралися хмари і зникло сонце, таке палюще й нещадне в усі найближчі дні, які він пам'ятав: а коли гримнуло над головою, він здивовано звів посіріле од куряви обличчя і подививсь у небо з неймовірним зачудуванням. Але не побачив ні хмар, ні чистих, вигрітих латок неба, котрі ще світилися в густому накопиську, натомість на переніссі напружилася зморшка, і він почав щось згадувати. Це «щось» теж був гуркіт, але не грому, а гармат, до нього долучався ляскіт мушкетів: а коли небо перерізала їдка блискавиця, він увіч пригадав, як блискочуть під сонцем шаблі, почув іржання коней і побачив з'єднані в обоз війська. Але цей його спомин був надто короткий і виник тільки через те, що так нагло почувся грім; зрештою прогриміло ще раз і ще — знову заблискотіло небо вогняними батогами. І знову задер угору обличчя і начебто пробуджувався, бо згадував: гуркіт грому, як ляскіт гармат та мушкетів; спалах блискавок, як зблиск шабель; хмари, ніби огорнені зусебіч ворожим військом обози, — коні помчали по небу, бліді коні смерті, і він почув трупний запах, який уже стільки часу його переслідує. Коні таки бігли небом, бліді, сумні коні, і їхала на них вершником у кільканадцятьох відбитках сухокоста. Блиск її коси — як блиск шабель, і в міражному світлі, що на мить заливало землю, він побачив роздуті від спеки тіла й почув крики поранених. Йому заболіло від напруження у грудях, і він подумав мимохіть, що перед грозою була довга чорна ніч. Здається, плавав у морочній ріці, було боляче розплю

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Він не здивувався. Так само не здивувався й моровий бурмистер. Стояли серед вулиці й дивилися один на одного: Знали обоє: так мусило бути.

— Чи допомогла місту моя порада? — лагідно спитав странній. Моровий бурмистер мовчки кивнув. Був він без воронячої машкари і дивився на страннього із затамованим стражданням. Хотів щось сказати, але тільки поворушив устами.

— Я хочу вам допомогти, — тим-таки лагідним голосом сказав странній: дивився на бурмистра із співчуттям.

— Ви вже мені не допоможете, — відповів тихо бурмистер. — Вже надійшов мій час. Одне я хочу спитати.

Важко дихав і невідривно дивився на страннього. Той усміхнувся й підбадьорливо йому хитнув.

— Хто ви? — спитав хрипко бурмистер. — Святий Квірин, святий Рох чи Станіслав Костка? '

— Той, кого побачите в мені, — сказав странній і мусив підтримати бурмистра, бо той раптом заточився.

Зазирнув Алембеку близько в очі і раптом пізнав те, в чому боявся признаватися собі досі: ті очі вже не належали бурмистру, а радше йому, странньому.

Тоді дивний розпач і жаль охопили його. Відчув гостру й глибоку любов до цього чоловіка, щось таке, як вихлип золотої печалі. Відчув, що рветься йому й шматується серце, що йому вже анітрохи не болить у грудях, і що перед ним пропадає щось безмірно дороге.

Не міг покинути це на так, мусив щось учинити. Може, тому рвонув одежу на моровому бурмистрі, і ще більший сум пойняв його: бурмистрове тіло було суціль покрите землистими виразками. Але в цю мить щось засвітилось усередині конаючого: ясна, чиста, золотава вода; світло осліпило страннього — він уже не міг стримуватися. Не мав уже ні розважку, ні сумніву, а йшов рятувати ближнього, як умів. Світло, яке побачив, зачарувало його, і моровий странній збагнув, що він також зникає з цього світу І з міста. Входив у нове, живе «я», брав собі те, чого йому по-справжньому бракувало, брав святу купіль, а водночас не забував і про свою невгасиму печаль.

За середньовічними уявленнями, захисники од мору.

[1]Рибалти — мандровані школярі та дяки

[2]За Литовським статутом перелюбника-чоловіка карали смертю.

[3]Дельфіни у середньовіччі були символом порятунку, щастя в торговій справі тощо.

[4]Чернець Григорій бачить земну кулю за тодішніми фантастичними уявленнями. Такі описи подавались у ті часи в рукописних Люцидаріях.

[5]Волохи — Італія.

Конец ознакомительного отрывка

Купить книгу