Він не здивувався. Так само не здивувався й моровий бурмистер. Стояли серед вулиці й дивилися один на одного: Знали обоє: так мусило бути.
— Чи допомогла місту моя порада? — лагідно спитав странній. Моровий бурмистер мовчки кивнув. Був він без воронячої машкари і дивився на страннього із затамованим стражданням. Хотів щось сказати, але тільки поворушив устами.
— Я хочу вам допомогти, — тим-таки лагідним голосом сказав странній: дивився на бурмистра із співчуттям.
— Ви вже мені не допоможете, — відповів тихо бурмистер. — Вже надійшов мій час. Одне я хочу спитати.
Важко дихав і невідривно дивився на страннього. Той усміхнувся й підбадьорливо йому хитнув.
— Хто ви? — спитав хрипко бурмистер. — Святий Квірин, святий Рох чи Станіслав Костка? '
— Той, кого побачите в мені, — сказав странній і мусив підтримати бурмистра, бо той раптом заточився.
Зазирнув Алембеку близько в очі і раптом пізнав те, в чому боявся признаватися собі досі: ті очі вже не належали бурмистру, а радше йому, странньому.
Тоді дивний розпач і жаль охопили його. Відчув гостру й глибоку любов до цього чоловіка, щось таке, як вихлип золотої печалі. Відчув, що рветься йому й шматується серце, що йому вже анітрохи не болить у грудях, і що перед ним пропадає щось безмірно дороге.
Не міг покинути це на так, мусив щось учинити. Може, тому рвонув одежу на моровому бурмистрі, і ще більший сум пойняв його: бурмистрове тіло було суціль покрите землистими виразками. Але в цю мить щось засвітилось усередині конаючого: ясна, чиста, золотава вода; світло осліпило страннього — він уже не міг стримуватися. Не мав уже ні розважку, ні сумніву, а йшов рятувати ближнього, як умів. Світло, яке побачив, зачарувало його, і моровий странній збагнув, що він також зникає з цього світу І з міста. Входив у нове, живе «я», брав собі те, чого йому по-справжньому бракувало, брав святу купіль, а водночас не забував і про свою невгасиму печаль.
За середньовічними уявленнями, захисники од мору.
[1]Рибалти — мандровані школярі та дяки
[2]За Литовським статутом перелюбника-чоловіка карали смертю.
[3]Дельфіни у середньовіччі були символом порятунку, щастя в торговій справі тощо.
[4]Чернець Григорій бачить земну кулю за тодішніми фантастичними уявленнями. Такі описи подавались у ті часи в рукописних Люцидаріях.
[5]Волохи — Італія.
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу






