На складених уздовж стіни коробках написано «Різдво», «День Подяки», «Великдень», «Гелловін», «Посуд», «Спорт». У них речі, якими я вже не користуюся, але яких просто не могла позбутися. Для мене визнати, що я не прикрашатиму ялинку на Різдво, означало здатися. Та й розлучатися з будь-чим мені завжди було важко. У кутку стоїть саме те, що я шукала: стара валіза, вкрита туристичними наліпками.
Із певними зусиллями я тягну валізу до центру горища, де висіла лампочка. Я намагаюся стати навколішки, але відчуваю гострий біль, тож вирішую сісти.
Уперше за останні тридцять років я розкриваю валізу. Таця, що лежить зверху, наповнена дитячими реліквіями. Крихітні черевички, дитячі малюнки з усміхненим сонечком, табелі з оцінками.
Я піднімаю тацю та відставляю її вбік.
Речі на дні валізи лежать неохайною купою: кілька записників у потьмянілих шкіряних обкладинках, стос старих листівок, зв’язаних блакитною атласною стрічкою, картонна коробка, зім’ята з одного боку, кілька тонких збірок поезії Жульєна Розіньйоля та коробка з-під взуття із сотнями чорно-білих фотографій.
Зверху — старий, пожовклий шматок паперу.
Мої руки тремтять, коли я беру його. Це
carte d’identite
, посвідчення часів війни. Я бачу маленьке фото молодої жінки.
Жульєтт Жервез
.
— Мамо?
Я чую кроки свого сина на дерев’яних сходах. Кроки, ритм яких збігається з ритмом мого серця. Чи кликав він мене раніше?
Читать дальше
— Мамо? Тобі не варто тут бути. Трясця! Сходи дуже хиткі.
Він підійшов до мене:
— Якщо впадеш…
Я торкаюся його ноги й хитаю головою. Не можу звести очей.
— Не треба, — це все, що я змогла вимовити.
Він опускається навколішки, а потім сідає поруч. Я відчуваю аромат його лосьйону після гоління та легкий запах диму. Він потай викурив надворі цигарку. Він кинув багато років тому, але почав знову після того, як мені поставили діагноз. Немає сенсу висловлювати свій осуд. Він лікар, і йому видніше.
Інстинкт підказує мені кинути світлину та закрити валізу. Саме це я робила все моє життя.
А тепер я помираю. Може, не надто швидко, але й не повільно, тож я не можу не озирнутися на своє життя.
— Мамо, ти плачеш.
— Хіба?
Я хочу розповісти йому правду, але не можу. Це ганебно. У моєму віці не варто боятися нічого, надто свого минулого.
Я лише кажу:
— Я хочу взяти цю валізу.
— Вона надто велика. Я перекладу все, що ти скажеш, у меншу коробку.
Його намагання мене контролювати викликає в мене усмішку.
— Я люблю тебе, і я справді хвора, тому дозволила тобі тут командувати. Але я ще не померла. Я хочу взяти цю валізу.
— Нащо вона тобі потрібна? Тут лише наші малюнки й інший непотріб.
Якби я розповіла йому правду набагато раніше або частіше танцювала, випивала і співала, можливо, він бачив би
мене
, а не звичайну матусю. Він любить неповну версію мене.






