Я завжди вважала, що хотіла саме цього: щоб мене любили та захоплювалися мною. Тепер же я прагну, аби мене знали.
— Нехай це буде моє останнє прохання.
Я бачу, що він хоче попросити мене не говорити так, але боїться, що голос його викаже. Він відкашлюється.
— Ти вже двічі змогла перебороти хворобу і зробиш це знову.
Ми обидва знаємо, що це неправда. Я слабка і не можу ні спати, ні їсти без ліків.
— Звісно ж, зроблю.
— Я просто хочу, щоб ти була в безпеці.
Я всміхаюся. Американці бувають такими наївними.
Колись я поділяла цей оптимізм. Я вважала світ безпечним. Однак це було дуже давно.
— Хто така Жульєтт Жервез? — запитує Жульєн. Трохи дивно чути це ім’я від нього.
Я заплющую очі. У темряві я лину крізь роки і континенти. Проти своєї волі чи, може, з її згоди. Я згадую.
Світло покинуло Європу.
Ми не побачимо його знову за життя.
— Сер Едвард Ґрей про Першу світову війну
В’янн Моріак залишила прохолодну кухню і вийшла на подвір’я. Цього чудового літнього ранку в Долині Луари все квітло. Легкий вітерець колихав білі простирадла, а троянди схилилися вздовж давнього кам’яного муру, який відгороджував маєток від дороги. Кілька працьовитих бджіл дзижчало над квітами. Здалеку долинуло пихкання потяга, а тоді почувся дзвінкий сміх маленької дівчинки.
Софі.
В’янн усміхнулася. Її восьмирічна донька, мабуть, бігала будинком, змушуючи батька догоджати їй, хоч вони й готувалися до суботнього пікніка.
— Твоя донька — справжній тиран, — сказав Антуан, з'явившись на порозі.
Він підійшов до неї. Його напомаджене чорне волосся виблискувало на сонці. Цього ранку він лагодив меблі — шліфував крісло, яке й так уже було гладеньке, мов атлас. Шар пилу вкривав його обличчя та плечі. Він був високим і кремезним чоловіком з широкими плечима, грубими рисами обличчя та темною щетиною, не давати якій перетворюватися на бороду коштувало багатьох зусиль.
Він обійняв її і притис до себе:
— Я кохаю тебе, Ві.
— Я теж тебе кохаю.
Це був найбільш беззаперечний факт у її світі. У цьому чоловікові вона любила все: його усмішку, те, як він буркотів уві сні, сміявся після чхання та співав оперу в душі.
Вона закохалася в нього п’ятнадцять років тому на шкільному подвір’ї, ще до того, як дізналася, що таке кохання. З ним вона вперше поцілувалася, він був її першим коханням і першим коханцем. До його появи вона була худою та незграбною дівчиною, яка починала заїкатися, коли була налякана, що відбувалося досить часто.
Дівчина без матері.
— Тепер ти доросла, — сказав батько В'янн, коли вони вперше підійшли до цього будинку. Їй було чотирнадцять, очі набрякли від сліз, а горе краяло душу. Раптом цей дім перетворився з літнього родинного гніздечка на в’язницю. Ще й двох тижнів не минуло від дня смерті матері, а батько вже перестав бути батьком.






