ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Облизавши пальці й викинувши торбинку, він знову бере мене під руку.

Біля охайного маленького бістро над Сеною я кажу:

— Випиймо вина.

Лише п’ята година. Саме час для цього.

Ми сідаємо на терасі, під навісом із розквітлих каштанів.

На протилежному боці вулиці, вздовж річки, стоять зелені кіоски, де продається все — від картин до старих номерів «Vogue» і брелоків у вигляді Ейфелевої вежі.

Ми їмо картоплю фрі з паперового пакетика і сьорбаємо вино. Один келих переходить в інший. Спускаються сутінки.

Я й забула, як швидко в Парижі летить час. Попри весь гамір, місто занурює людей у стан спокою. У Парижі можна отак просто посидіти з келихом вина.

Уздовж Сени вмикаються ліхтарі й починають світитися вікна квартир.

— Уже сьома, — каже Жульєн. Він постійно стежить за часом. Такий американець. Не може просто сидіти й нічого не робити.

Я киваю, і він сплачує рахунок. Щойно ми встаємо, на наші місця сідає гарно вбрана пара: обоє палять цигарки.

Під руку з Жульєном ми йдемо до Пон-Неф, найстарішого мосту через Сену. Під ним розташований острів Сіте, який раніше був серцем Парижа. Собор Паризької Богоматері з височенними білими стінами нагадує гігантського хижого птаха, що розкинув прекрасні крила. Світло ліхтарів, що стоять над водою вздовж берега, відбивається в Сені, скидаючись на золоту корону, що виринає з хвилі.

— Неперевершено, — каже Жульєн. І це щира правда.

Ми повільно йдемо цим неймовірним мостом, збудованим понад чотириста років тому. На іншому боці, де височіє готичний Нотр-Дам, вуличний торговець зачиняє свою ятку.

Жульєн зупиняється і бере в руки сувенір — антикварну снігову кулю. Він трусить її, і сніг усередині починає кружляти навколо мініатюрної Ейфелевої вежі.

Я дивлюся на крихітні білі сніжинки. Знаю, що вони несправжні, але вони нагадують мені жахливі зими, коли ми ходили в дірявих черевиках, загорталися в газети й натягали на себе все, що мали.

— Мамо? Ти тремтиш.

— Ми спізнюємося, — кажу я. Жульєн кладе кулю, і ми йдемо далі, повз натовп біля собору.

Готель розташований на бічній вулиці. Поруч із ним — Готель-Дьє, найстаріша лікарня Парижа.

— Мені страшно, — кажу я несподівано для самої себе. Я багато років цього не визнавала, хоч часто саме так почувалася. Чотири місяці тому, коли мені сказали, що рак повернувся, я плакала від страху в душі, поки не скінчилася тепла вода.

— Ми не мусимо туди йти, — мовить він.

— Мусимо, — відповідаю я.

Крок за кроком я рухаюся далі, поки не потрапляю у фойє, де спеціальний знак спрямовує нас до бальної зали на четвертому поверсі.

Коли ми виходимо з ліфта, я чую, як чоловік щось говорить у мікрофон, який посилює та водночас спотворює його голос. У коридорі стоїть стіл із бейджами. Це нагадує мені старе розважальне телешоу «Концентрація».