Облизавши пальці й викинувши торбинку, він знову бере мене під руку.
Біля охайного маленького бістро над Сеною я кажу:
— Випиймо вина.
Лише п’ята година. Саме час для цього.
Ми сідаємо на терасі, під навісом із розквітлих каштанів.
На протилежному боці вулиці, вздовж річки, стоять зелені кіоски, де продається все — від картин до старих номерів «Vogue» і брелоків у вигляді Ейфелевої вежі.
Ми їмо картоплю фрі з паперового пакетика і сьорбаємо вино. Один келих переходить в інший. Спускаються сутінки.
Я й забула, як швидко в Парижі летить час. Попри весь гамір, місто занурює людей у стан спокою. У Парижі можна отак просто посидіти з келихом вина.
Уздовж Сени вмикаються ліхтарі й починають світитися вікна квартир.
— Уже сьома, — каже Жульєн. Він постійно стежить за часом. Такий американець. Не може просто сидіти й нічого не робити.
Я киваю, і він сплачує рахунок. Щойно ми встаємо, на наші місця сідає гарно вбрана пара: обоє палять цигарки.
Під руку з Жульєном ми йдемо до Пон-Неф, найстарішого мосту через Сену. Під ним розташований острів Сіте, який раніше був серцем Парижа. Собор Паризької Богоматері з височенними білими стінами нагадує гігантського хижого птаха, що розкинув прекрасні крила. Світло ліхтарів, що стоять над водою вздовж берега, відбивається в Сені, скидаючись на золоту корону, що виринає з хвилі.
— Неперевершено, — каже Жульєн. І це щира правда.
Ми повільно йдемо цим неймовірним мостом, збудованим понад чотириста років тому. На іншому боці, де височіє готичний Нотр-Дам, вуличний торговець зачиняє свою ятку.
Жульєн зупиняється і бере в руки сувенір — антикварну снігову кулю. Він трусить її, і сніг усередині починає кружляти навколо мініатюрної Ейфелевої вежі.
Я дивлюся на крихітні білі сніжинки. Знаю, що вони несправжні, але вони нагадують мені жахливі зими, коли ми ходили в дірявих черевиках, загорталися в газети й натягали на себе все, що мали.
— Мамо? Ти тремтиш.
— Ми спізнюємося, — кажу я. Жульєн кладе кулю, і ми йдемо далі, повз натовп біля собору.
Готель розташований на бічній вулиці. Поруч із ним — Готель-Дьє, найстаріша лікарня Парижа.
— Мені страшно, — кажу я несподівано для самої себе. Я багато років цього не визнавала, хоч часто саме так почувалася. Чотири місяці тому, коли мені сказали, що рак повернувся, я плакала від страху в душі, поки не скінчилася тепла вода.
— Ми не мусимо туди йти, — мовить він.
— Мусимо, — відповідаю я.
Крок за кроком я рухаюся далі, поки не потрапляю у фойє, де спеціальний знак спрямовує нас до бальної зали на четвертому поверсі.
Коли ми виходимо з ліфта, я чую, як чоловік щось говорить у мікрофон, який посилює та водночас спотворює його голос. У коридорі стоїть стіл із бейджами. Це нагадує мені старе розважальне телешоу «Концентрація».






