Її рудувате волосся було сховане під старим капелюшком без крисів.
— До тебе прийшли.
— Скажи лікарю, що зі мною все гаразд.
— Це не лікар, — усміхнулася В’янн. — Це Ґаетан.
Ізабель здалося, що її серце вистрибнуло з грудей. Вона спробувала встати, але одразу впала на крісло. В’янн допомогла їй підвестися, однак вона все одно не могла поворухнутися. Як їй дивитися на нього? Вона — лисий скелет без брів, кількох зубів та нігтів. Вона торкнулася голови, не одразу згадавши, що в неї немає волосся, яке можна було б запхнути за вуха.
В’янн поцілувала її в щоку.
— Ти прекрасна, — сказала вона.
Ізабель повільно повернулася. Він стояв у дверях. У нього був жахливий вигляд: він схуд, утратив волосся і свою енергійність. Але це не мало значення. Він був
тут
.
Він дошкутильгав до неї та обійняв.
Вона простягла свої тремтливі руки й схопила його в обійми. Уперше за останні дні, тижні, рік її серце ожило. Він на мить відступив на крок назад і поглянув на неї: кохання в його очах умить змело всі біди. Це знову були вони — Ґаетан та Ізабель, двоє, що закохалися один в одного у світі, охопленому війною.
— Ти така ж прекрасна, якою я тебе запам’ятав, — сказав він, і вона по-справжньому засміялася, а тоді заплакала. Вона витирала очі, почуваючись дурепою, але сльози все одно текли по обличчю. Нарешті вона виплакувала все — біль, втрати, страх і гнів. Плакала через війну та все, що вона з ними зробила, через зло, якого вона зазнала, через весь той жах, крізь який їй довелося пройти, аби вижити.
— Не плач.
Як вона могла не плакати? Їм знадобиться ціле життя, щоб розповісти один одному правду.
— Я кохаю тебе, — прошепотіла вона, згадавши, як казала ці слова раніше. Тоді вона була такою молодою.
— Я теж тебе кохаю, — відповів він, і його голос зірвався. — З першої миті, як тебе побачив. Я думав, що захищаю тебе, не кажучи цього. Якби ж я знав…
Наскільки ж крихке життя, наскільки вразливі вони.
Кохання.
Це був початок і кінець усього. Фундамент. Байдуже, що вона зламана, потворна і хвора. Він кохав її, а вона — його. Усе життя вона хотіла, щоб люди любили її. І тепер вона знала, що насправді має значення. Вона була благословенна коханням.
Тато. Мама. Софі.
Антуан. Мішлін. Анук. Генрі.
Ґаетан.
В’янн.
Вона глянула на сестру і згадала, як мама казала, що одного дня вони стануть найкращими подругами. Що час поєднає їхні долі.
В’янн кивнула. Вона теж плакала, тримаючи руку на животі.
«Не забувай мене», — подумала Ізабель. Якби ж вона мала сили сказати це вголос.
У салоні літака вмикається світло.
Я чую, як вмикається система оповіщення. Вона попереджає, що ми починаємо посадку в Парижі.
Жульєн нахиляється і пристібає мій пасок безпеки. Перевіряє, чи все гаразд.
— Як воно, знову бути в Парижі, мамо?
Я не знаю, що відповісти.






