ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Її рудувате волосся було сховане під старим капелюшком без крисів.

— До тебе прийшли.

— Скажи лікарю, що зі мною все гаразд.

— Це не лікар, — усміхнулася В’янн. — Це Ґаетан.

Ізабель здалося, що її серце вистрибнуло з грудей. Вона спробувала встати, але одразу впала на крісло. В’янн допомогла їй підвестися, однак вона все одно не могла поворухнутися. Як їй дивитися на нього? Вона — лисий скелет без брів, кількох зубів та нігтів. Вона торкнулася голови, не одразу згадавши, що в неї немає волосся, яке можна було б запхнути за вуха.

В’янн поцілувала її в щоку.

— Ти прекрасна, — сказала вона.

Ізабель повільно повернулася. Він стояв у дверях. У нього був жахливий вигляд: він схуд, утратив волосся і свою енергійність. Але це не мало значення. Він був

тут

.

Він дошкутильгав до неї та обійняв.

Вона простягла свої тремтливі руки й схопила його в обійми. Уперше за останні дні, тижні, рік її серце ожило. Він на мить відступив на крок назад і поглянув на неї: кохання в його очах умить змело всі біди. Це знову були вони — Ґаетан та Ізабель, двоє, що закохалися один в одного у світі, охопленому війною.

— Ти така ж прекрасна, якою я тебе запам’ятав, — сказав він, і вона по-справжньому засміялася, а тоді заплакала. Вона витирала очі, почуваючись дурепою, але сльози все одно текли по обличчю. Нарешті вона виплакувала все — біль, втрати, страх і гнів. Плакала через війну та все, що вона з ними зробила, через зло, якого вона зазнала, через весь той жах, крізь який їй довелося пройти, аби вижити.

— Не плач.

Як вона могла не плакати? Їм знадобиться ціле життя, щоб розповісти один одному правду.

— Я кохаю тебе, — прошепотіла вона, згадавши, як казала ці слова раніше. Тоді вона була такою молодою.

— Я теж тебе кохаю, — відповів він, і його голос зірвався. — З першої миті, як тебе побачив. Я думав, що захищаю тебе, не кажучи цього. Якби ж я знав…

Наскільки ж крихке життя, наскільки вразливі вони.

Кохання.

Це був початок і кінець усього. Фундамент. Байдуже, що вона зламана, потворна і хвора. Він кохав її, а вона — його. Усе життя вона хотіла, щоб люди любили її. І тепер вона знала, що насправді має значення. Вона була благословенна коханням.

Тато. Мама. Софі.

Антуан. Мішлін. Анук. Генрі.

Ґаетан.

В’янн.

Вона глянула на сестру і згадала, як мама казала, що одного дня вони стануть найкращими подругами. Що час поєднає їхні долі.

В’янн кивнула. Вона теж плакала, тримаючи руку на животі.

«Не забувай мене», — подумала Ізабель. Якби ж вона мала сили сказати це вголос.

У салоні літака вмикається світло.

Я чую, як вмикається система оповіщення. Вона попереджає, що ми починаємо посадку в Парижі.

Жульєн нахиляється і пристібає мій пасок безпеки. Перевіряє, чи все гаразд.

— Як воно, знову бути в Парижі, мамо?

Я не знаю, що відповісти.