Я прокидаюся о другій годині ночі й лежу, дивлячись у стелю, хоч і знаю, що вранці мені треба вставати дуже рано — а я це завжди ненавиджу. Замість подумати про щось істотне, наприклад: «Не розумію, що це відбувається зі мною», — я лиш втрачаю здатність контролювати свої думки. Є такі дні, — хоч їх, слава Богу, мало, — коли я знову й знову запитую себе, чи не слід мені звернутися до психіатричної лікарні по допомогу. Від такого кроку мене утримують не моя робота й не мій чоловік, а мої діти. Адже вони не мають найменшого уявлення про те, що я почуваю.
Моя внутрішня напруга в такі дні посилюється. Я думаю про шлюб, — про свій шлюб, — у якому ніколи не буває розмов про ревнощі. Але ми, жінки, наділені шостим чуттям. Можливо, мій чоловік знайшов іншу і я помічаю це неусвідомлено. Проте я не маю жодної реальної причини підозрювати його.
Хіба ж не абсурд? Невже з усіх чоловіків світу я обрала єдиного, який є абсолютно досконалим? Він не п’є, нікуди не ходить увечері, ніколи не залишається після роботи з друзями. Його життя обмежується родиною.
Таке життя було б для мене наче сон, якби воно не було кошмаром. Бо така бездоганна поведінка чоловіка накладає на мене величезну відповідальність.
Мені не залишається нічого іншого, а лиш припустити, що такі слова, як «оптимізм» і «надія», що їх ми читаємо в усіх книжках, які намагаються вселити нам упевненість і підготувати до життя, є не більш ніж словами. Розумники, які їх промовляють, можливо, намагаються знайти для них сенс, маючи нас за піддослідних свинок, щоб подивитися, як ми реагуємо на такі символи.
Правду кажучи, я стомилася від свого життя, такого щасливого й бездоганного. І це може бути ознакою якогось психічного захворювання.
Я сплю, думаючи про це. Хтозна, чи справді я не маю серйозних проблем зі здоров’ям?
Я домовилася пообідати з подругою.
Вона запропонувала, щоб ми зустрілися в японському ресторані, про який я ніколи не чула, і це дивно, бо я обожнюю японську їжу. Вона запевнила мене, що це справді чудове місце, хоч і розташоване трохи задалеко від моєї служби.
Добутися туди мені було важко. Довелося їхати двома автобусами й шукати когось, хто міг би показати, де розташована галерея з «чудовим рестораном». Проте мені все здалося там жахливим — інтер’єр, столи, накриті паперовими скатертинами, відсутність краєвиду. Але моя подруга була переконана в тому, що ніде в Женеві вона не їла кращої їжі, ніж тут.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу
— Я завжди їла в одному ресторані, який мені здавався гарним, хоч нічого особливого в ньому й не було. Але потім мій друг, який працює в японській дипломатичній місії, запропонував пообідати тут. Місце здалося мені жахливим, як і тобі тепер.






