ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Адюльтер Пауло Коельйо О Маріє, зачата без гріха, молися за нас, тих, котрі звертаються до тебе. Амінь. Іди туди, де води глибші. Лука, 5:4 Щоранку, коли я розплющую очі на так званий новий день, мене опановує бажання знову заплющити їх і не підводитися з ліжка. Але підводитися треба. У мене чудовий чоловік, глибоко в мене закоханий, який володіє значним фондом капіталовкладень і щороку — навіть усупереч своєму бажанню — фігурує в списку трьохсот найбагатших людей Швейцарії, що публікується на сторінках часопису «Підсумки». Я маю двох синів, які становлять «сенс мого життя» (так кажуть мої подруги). Щоранку я повинна напоїти їх кавою й відвести до школи, — за п’ять хвилин пішої ходи від нашої домівки, — де вони навчаються за повною програмою, дозволяючи мені працювати й розпоряджатися своїм часом. Після уроків філіппінська доглядальниця опікується ними доти, доки мій чоловік і я повернемося додому. Мені подобається моя служба. Я журналістка й працюю в поважній газеті, яку можна прочитати на всіх перехрестях Женеви, де ми живемо. Раз на рік я вирушаю на вакації разом з усією родиною, переважно в райські місцевості з чудовими пляжами, в «екзотичні» міста з убогим населенням, яке спонукає нас почуватися ще багатшими, привілейованими й облагодіяними життям. Я досі не відрекомендувалася. Зроблю це з великою приємністю. Мене звати Лінда. Маю тридцять один рік віку, один метр сімдесят п’ять сантиметрів зросту, шістдесят вісім кілограмів ваги і вдягаюся в найкраще вбрання, яке можна купити за гроші (завдяки безмежній щедрості мого чоловіка). Розбуджую бажання в чоловіків і заздрість у жінок. Проте щоранку, коли розплющую очі й дивлюся на цей ідеальний світ, про який усі мріють, та мало кому вдається завоювати його, я знаю, що день буде для мене катастрофою. До початку цього ро

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Я прокидаюся о другій годині ночі й лежу, дивлячись у стелю, хоч і знаю, що вранці мені треба вставати дуже рано — а я це завжди ненавиджу. Замість подумати про щось істотне, наприклад: «Не розумію, що це відбувається зі мною», — я лиш втрачаю здатність контролювати свої думки. Є такі дні, — хоч їх, слава Богу, мало, — коли я знову й знову запитую себе, чи не слід мені звернутися до психіатричної лікарні по допомогу. Від такого кроку мене утримують не моя робота й не мій чоловік, а мої діти. Адже вони не мають найменшого уявлення про те, що я почуваю.

Моя внутрішня напруга в такі дні посилюється. Я думаю про шлюб, — про свій шлюб, — у якому ніколи не буває розмов про ревнощі. Але ми, жінки, наділені шостим чуттям. Можливо, мій чоловік знайшов іншу і я помічаю це неусвідомлено. Проте я не маю жодної реальної причини підозрювати його.

Хіба ж не абсурд? Невже з усіх чоловіків світу я обрала єдиного, який є абсолютно досконалим? Він не п’є, нікуди не ходить увечері, ніколи не залишається після роботи з друзями. Його життя обмежується родиною.

Таке життя було б для мене наче сон, якби воно не було кошмаром. Бо така бездоганна поведінка чоловіка накладає на мене величезну відповідальність.

Мені не залишається нічого іншого, а лиш припустити, що такі слова, як «оптимізм» і «надія», що їх ми читаємо в усіх книжках, які намагаються вселити нам упевненість і підготувати до життя, є не більш ніж словами. Розумники, які їх промовляють, можливо, намагаються знайти для них сенс, маючи нас за піддослідних свинок, щоб подивитися, як ми реагуємо на такі символи.

Правду кажучи, я стомилася від свого життя, такого щасливого й бездоганного. І це може бути ознакою якогось психічного захворювання.

Я сплю, думаючи про це. Хтозна, чи справді я не маю серйозних проблем зі здоров’ям?

Я домовилася пообідати з подругою.

Вона запропонувала, щоб ми зустрілися в японському ресторані, про який я ніколи не чула, і це дивно, бо я обожнюю японську їжу. Вона запевнила мене, що це справді чудове місце, хоч і розташоване трохи задалеко від моєї служби.

Добутися туди мені було важко. Довелося їхати двома автобусами й шукати когось, хто міг би показати, де розташована галерея з «чудовим рестораном». Проте мені все здалося там жахливим — інтер’єр, столи, накриті паперовими скатертинами, відсутність краєвиду. Але моя подруга була переконана в тому, що ніде в Женеві вона не їла кращої їжі, ніж тут.

Читать дальше

Конец ознакомительного отрывка

Купить книгу

— Я завжди їла в одному ресторані, який мені здавався гарним, хоч нічого особливого в ньому й не було. Але потім мій друг, який працює в японській дипломатичній місії, запропонував пообідати тут. Місце здалося мені жахливим, як і тобі тепер.