Зачинається книга, іменована Декамерон,
[1]
«Декамерон» — грецькою мовою означає «десятиденник». Назва пародіює відомий в добу середньовіччя твір Св. Амброзія «Гексамерон» — «шестиденник» — в якому йдеться про створення світу за шість днів. Дані коментарі є поширенням і доповненням перекладацьких коментарів до українського видання «Декамерону» 1964 року, видавництво «Дніпро», Київ. Крім цього, використовувались також коментарі групи авторів до італійського видання (G.Boccaccio, Decameron, a cura di Vittore Branca, 2w., Torino, Einaudi, 1992), коментарі Н. Б. Томашевського до видання твору російською мовою (Дж. Боккаччо, «Декамерон», Кишинев, Штиица, 1992. — С. 583–599) і енциклопедичний довідник Italia, Novara, De Agostini, 1989.
прозвана Принц Галеотто,
[2]
Принц Галеотто — персонаж легенд про лицарів Круглого столу, посередник між Ланцелотом та його коханою Джіневрою, дружиною короля Артура. Ймовірно, автор так назвав свій твір, щоб підкреслити власне бажання прислужитися прекрасним дамам порадою і розрадою.
в якій міститься сто оповідок, що розказали за десять день семеро дам і троє кавалерів
Спочувати чужому горю — притаманна людям річ; усім воно пристало, а найпаче тим, що самі утіхи потребували і в інших її знаходили. Як хто коли шукав того спочуття і мав із нього радість і одраду, то і я того десятка. З первого-бо молоду мого та й до сього часу палав я високою і шляхетною любов'ю, більше, може, аніж воно станові моєму низькому личило;
[3]
« …палав я високою, шляхетною любов'ю, більше, може, аніж воно станові моєму низькому личило… » — натяк на пристрасть Боккаччо — за походженням купця і міщанина — до дівчини шляхетного роду, Марії Аквінської (Ф'ямметти) — позашлюбної дочки Неаполітанського короля Роберта Анжуйського. Ця напівавтобіографічна деталь цілком відповідає середньовічним канонам куртуазної любові, коли чоловіки «повинні» були закохуватися в жінок шляхетнішого від них стану.
часом розповідав я про неї, і хоч люди статечні, які про теє знали, хвалили мене і надто уславляли, проте дознав я прегіркої муки, — не од жорстокості коханої, а од нестримної жаги, що полуменем пойняла душу мою і, не вдоволяючись можливим, надмірного часто завдавала мені жалю. У такій ото притузі дуже мені пособив один приятель веселими своїми розмовами та любою потіхою; я певен-певнісінький, що тільки се й не дало мені вмерти.






