ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Маруся Григорий Квитка-Основьяненко Посвящается Анне Григорьевне Квитке [1] Часто мені приходить на думку: чого б то чоловікові так дуже пристращатись на сім світі до чого-небудь, не то щоб до якої вещі, а то хоч би і до наймиліших людей: жінки, діточок, щирих приятелей і других? Перше усього подумаймо: чи ми ж на сім світі вічні? І що є у нас, хоч скотинка, хоч хлібець на току, худобонька, у скриньці, так сьому так усе без порчі й бути? Ні, нема тут нічого вічного! Та й ми самі що? Сьогодні жив, завтра – що бог дасть! Адже ж живучи промеж людей, тільки і чуєш: там дзвонять по душі, там голосять по покійнику, там справляють старцям обід… Що в бога день тобі говорять: ось той недуж, той вмира, а той вмер… Ти і не оглядишся і незчуєшся, як зоставсь сам собі на світі; хоч і з людьми, і промеж людей, та ба! Усе тобі або не такі приятелі, яких поховав, або і зовсім не звісні; та воно тобі усе равно, що блукаєш у дрімучому лісі! Ось стань про приятелів згадувать, то уся твоя пісня на один лад: от з тим ми хлопцями були – і вже він вмер, а з тим до школи укупі ходили – і той вмер, з тим парубковали – і той вмер; і сей, і той, і той, і сей, усі повмирали. Коли ж се так є, так і пам'ятуй собі добре, що не забудуть і тебе на сім світі, озьмуть і не будуть питатись: чи хочеш до гурту, чи ще б, може, погуляв? А після такої думки чого ж би нам, невічним, та пристращатись до уременного? Чому б так не робить: наградив тебе бог щастям, що батько й мати твої живуть при тобі і дякують добрим словом, що ти їх при старості і кохаєш, і поважаєш, або жінкою, до тебе доброю, послухною, хазяйкою невсипущою, або діточками покірними та слухняними – хвали за се бога і лягаючи, і устаючи, а їх шануй і кохай, і для них не жалій не тільки ніяких трудів, худоби та, коли нужда звелить, душу свою за н

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

– Та й припала йому на плече, зазираючи йому у вічі, та так пильно, ніби той баранчик, що його хотять різати, а він жалібно дивиться, так і вона зирнула на Василя, а сльозинка, неначе тая росочка на цвіточку, так у неї в очицях засяла; та так жалібно, як тая сопілочка заграла, так вона його спитала: – Як же ти мене після сього покинеш?

– Не говори мені сього, Маню! І не думай об сім, моя кришечко! Гріх божитись, а я от смертельною клятвою побожуся, коли мені не віриш…

– Вірю, вірю, мій соколику, мій лебедику! І що б ти мені не сказав, усьому вірити буду…

Багато розказовати, що там Василь з Марусею розмовляли; забули про увесь світ, і де вони є, і що кругом них, і якби не гукнула ще здалека на них Олена, то б, підкравшись тихенько, бачила б усе, як вони поговорють-погово-рють та й знова цілуються. Як же почули Олену, так зараз і розрізнилися, неначе і не вони: Василь став, буцім мала дитина, пісочком пересипатись, а Маруся тут же знайшла черепочки та давай у креймахи грати, а самі і не ззирнуться меж собою.

От пішли' усі укупі додому. Олена подумала: «Що се сталося з нашою Марусею? Ніколи не була вона така весела і говорлива, та ще з парубком, що, було, їх жахається, як не знать чого, а тепер сама заговорює, жартує, вигадує і знай сміється з Василем, а мене буцім і нема з нею. Уранці, як ішли, так пари з уст не пустила, а тепер не замовчить ні на часинку; уранці насилу йшла і на мене напада-лась, чого я спішу, а тут поперед усіх біжить, землі під собою не чує та знай кида на Василя то пісочком, то скіпочками, а він її ловить, а піймавши… аж руки крутить. Се щось недаром! Тривай лишень ти, смирна, що нас, було, за іграшки з парубками кориш; я тобі віддячу…»

Стали доходити до села, от Василь і каже:

– Тепер же прощайте, дівчатка. Мені так весело було з вами; спасибі вам і дуже спасибі за все, за все, за все. Не знаю, коли то з вами побачусь? (А у Марусі аж слізоньки покотились; обтерла швидше хусточкою, щоб Олена не бачила, та й стала буцімто пісеньку мугикати і неначе підтанцює під неї, а сама пильно дивиться у вічі Василю). Нате ж усе, – каже Василь, – ваше добро; вибирайте з кошика; може, чи не загубив я чого? А я вже піду своєю дорогою.

От дівчата стали вибирати. Олена усе забрала і поклала за пазуху, а Маруся, переглядівши, поскладала у кошик, і пішли собі. Тільки що відійшов від них Василь чимало, аж Маруся, буцімто схаменулась і згадала, і каже:

_ Отак же! усе позабирала, а синій камінець, що батько звелів купити, я й не взяла у Василя. Побіжу дожену його! – Доганя, а сама знай кричить, щоб він підождав.