Вже ж щоб то Василь та не почув би Марусиного голосу? Не знаю! Стоїть як на шпичках і дожида, щоб Маруся підбігла до нього, і що то вона йому скаже?
Ось вона, догнавши його, сказала:
– Я знарошне, буцімто забула у тебе синій камінець, щоб тобі нишком сказати: приходь сьогодні на озера, що у нашому бору, я там буду; то ще поговоримо. Пусти ж, не заньмай мене, щоб Олена не догадалась. Ке сюди камінець і прощай, мій соколику милий! Приходь же! – сказавши, та скільки є духу до Олени.
Читать дальше
Олена ж усе підглядала та й дума собі: «Добре ж до якого часу! Не буде мене тепер зупиняти».
Прийшла Маруся додому: батечку! Весела, моторна, і говорить, і розказує, і порається за трьох, так що мати, дивлячись на неї, аж повеселішала, і їй полегшало. Хотіла було сваритись на дочку, зачим довго проходила, так та ж як узяла около неї леститись, і приговорювати, і розважати її, а сама піч топити, зілля кришити, горшки наставляти, так що горить у неї діло.
Не вспіла мати оглянутись, вже у Марусі і готов обід; сіла, ручки зложила і знай матері розказує, як то їй добре було йти на базар холодком, що бачила на місті, як торговалась, як куповала; і кого бачила, і з ким говорила, і яка проява лучалась: усе-усе до посліднього раз по п'ять розказовала; тільки про Василя нічичирк! Вона б то й хотіла матері розказати, та не знала, з якого кінця узятись, та й подумала: «Нехай же спитаюсь у Василя; він мене навчить, як про се розказати».
Прийшов і старий Наум; обіда і дума: «Зроду Маруся такого мудрого борщу не варила, як сьогодні; і мнясо добре спечене, і усе таки гаразд, а лучче всього, що сама така веселенька і усе вигадує, і жартує». Далі і каже Насті:
– Бач, я ж казав, що не треба ні злизовати, ні шептати, само минеться.
Після обід, чи прибрала Маруся, чи не прибрала, мерщій вхопила глечичок та й каже:
– Піду ж я, мамо, назбираю вам суниць; там таких багацько на базарі було, і наші дівчата горщечками так і носять. І вам назбираю і, може, дещо і продам.
Ще мати їй нічого на се і не сказала, а вона вже і за воротами, і прямо поспіша у бір на озера. Хоч і бачить по дорозі суниці, та не збира, а дума: «Василь мене вже, мабуть, жде; піду швидше до нього; а як посиджу з ним та вертатимусь додому, тогді і ягідок назбираю».
Недовго шукала вона своего Василя: тут зараз і є. Як же зійшлись, так дарма, що тільки, може, часів три не бачились, а так неначе десять год разно були. Обнімаються, цілує один одного, розговорюють, розказують; то, побравшися за рученьки, ходять, то вп'ять посідають, то вп'ять за те ж. І незчулись, як вже стало вечеріти. І то ж бо правда, що коли будеш укупці з тим, кого любиш, то день так швидко пробіжить, як часиночка.
От Маруся перша крикнула:
– Ох, мені лишенько! Чи бач, де вже сонце?
– Так що ж? – питає Василь.






