От, як він стоїть і молиться, служба божая співається, вийшов насеред церкви читати «Апостола» [4]… і хто ж? Василь!… Наум дивиться – і сам собі не вірить, чи се він, чи не він? Розглядів хорошенько – аж зовсім він! «Та він же овсі неписьменний! Як же він буде читати? Може, навмання, без книжки; може, витвердив напам'ять? Побачим!»
От Василь вже і «Павла чтеніє» сказав та й почав… та що за голос важний! Чистий голосний підбасок та по-нятний!… От Наум і дума: «Бачив я сліпорожденного, що читав псалтир [5]так же без книжки; а Василь так у книжку дивиться… хіба чи не хваста? Може, напам'ять від дяка перейняв, та буцімто й письменний?… Так, отже, за титлу було зачепився, та й розібрав потроху… от і дочитав без помилки; от і алілуйю по закладкам знайшов… Ні! якби неписьменний, то не зумів би «Апостола», та ще й на самий Великдень, прочитати!»
Читать дальше
Прислухається Наум, Василь співа. Як же почав херувимську, так таку, що й сам дяк не умів улад узяти, а Василь без запинки так усі голоси і покрива, і переводи виводить, сам і кінча, сам вп'ять і почина. Тогді вже Наум зовсім положивсь, що Василь став письменним: та коли ж він справився, і де пробував? «Нехай, – дума собі, – опісля знатиму».
Як вийшов панотець зо хрести паску свяченую почитовати, і народ рушив з церкви, Наум зопинив Василя та зараз і каже:
– Христос воскресе!
От, похристосувавшись з ним, як довг велить, і каже йому Наум:
– Чи ще ти нас, Василю, не забув?
– Нехай мене бог забуде, коли…
– Добре ж, добре, сину! Тепер не до того. Приходь до нас розговітись: а хоч і пообідаєш, коли не підеш додому.
– Ви мені і дом, ви і родителі…
– Добре ж, добре. Приходь же, не забудь; я ждатиму. Сказавши сеє, Наум поспішав додому і дорогою собі
дума: «Не дуже ж я добре зробив, що, не розпитавши Василя, що він і що з ним, та й покликав його до себе. Може, він вже об Марусі і не дума, а може, вже і жонат, а я тільки потурбую Марусю і знову розважу її тоску. Та хоч би і не те; так, може, ще він не відкупився від не-крутщини, так що тогді робити! Та вже ж побачу. Дасть бог розговітись, а там буду поправляти, що напортив з радощів, що побачив неждано Василя, та ще й письменного! Відкіля йому бог таку благодать послав? Правда, дитина розумна! Йому б тільки дяком бути».
З такою думкою прийшов додому і не каже жінці нічого, що кого він бачив. Прийшла й Маруся і принесла усе свячене, і байдуже! бо вона як не стояла у церкві, а при пасках, то й не бачила Василя. Розстановила усе на столі як треба, і налагодила, та й дивується з матір'ю, що батько не сіда розговлятись, а ходить собі по хаті та дума.
Аж ось двері – рип! – і Василь у хату. Маруся так і нестямилась і крикнула не своїм голосом: «Ох, мій Ва-силечку!» – та й стала як укопана. Стара Настя тож зрадувалась, неначе бог зна чому, і кинулась до Василя, і похристосувалась.






