ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Полтава, Автор - Лепкий Богдан, Серия - Мазепа [4], , Жанр - Исторические приключения, Приключения. Читать бесплатно, без регмстрации, книги полностью онлайн. Полтава Лепкий Богдан Полтава, Автор - Лепкий Богдан, Серия - Мазепа [4], , Жанр - Исторические приключения, Приключения. Читать бесплатно, без регмстрации, книги полностью онлайн. Богдан Лепкий ПОЛТАВА Текст подається за виданням: Лепкий Б. Полтава / Мазепа: Трилогія. — Чикаго: Видавництво Миколи Денисюка, 1959; Лепкий Б. Полтава / Мазепа: Трилогія. — Чикаго: Видавництво Миколи Денисюка, 1959. Художнє оформлення Йосипа Кузишина Редактор Ярослав Радевич-Винницький Складаємо особливу подяку щирому меценатові п. Євгенові Кострубі за щедрий дар у пам'ять його незабутньої дружини Надії Коструби, панству докторам Тетяні та Ярославу Романишиним, панству Марії та Дмитрові Гулеям, п. Андрієві Закалі за щиру жертовність Висловлюємо сердечну подяку всім жертводавцям Америки і Канади, які спричинилися до виходу у світ цієї книги НАД ДЕСНОЮ Доброму другові Василеві Гривнакові присвячує автор — Як бачу, то українським гетьманом краще бути, ніж шведським королем, — сказав не без злоби ексцеленція Піпер, сідаючи на багато різьблену канапу і обкидуючи зором одну з світлиць гетьманського двора в Гірках. — Великі пани отсі гетьмани. Яка мебель, які вигоди, розкіш яка, — тю! — Дійсно, навіть король не посоромився б такого замку, — завважав Оляф Гермелін, секретар його милості шведського короля, Карла XII. — А кажуть, що в Батурині в Мазеп

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Щолиш

тоді, як три десутки почвалали вперед, а Мручко з четвертим пустився за ними, виявилося, що завдання, яке він прийняв на себе, не було із найлегших, головно тому, що сніговиця не тільки вкривала грубим рядном всю землю, затираючи всякий слід, всяку познаку людської і кінської ходи, але й на кілька кроків нічого не мож було побачити, а й почути нелегко, хіба іржання коней. Але ті, неначе розуміючи небезпеку, бігли мовчки, навіть не порскаючи, хіба постогнуючи вряди-годи.

Осавул їхав біля Мручка, маючи по правому боці свого несподіваного товариша.

Мручко озирнувся.

— Чи мені двоїться в очах, чи, може, я до десяти числити забув, але бачиться мені, що в нашому десяткові душ одинадцять набереться. Значиться, у котромусь із тамтих мусіло б тільки дев'ять бути.

— Цей одинадцятий — це надчисельний охотник, доброволець не із війська а так собі, я його беру на свою відповідальність, — пояснював осавул.

— Воєнні хрестини?

— Щось таке.

— Краще б другої нагоди

підождати, бо отся до похоронів ближча, чим до хрестин.

— Дуже просилася, — просився, — поправився осавул.

– Тягне нашого брата до воєнних пригод. Я старий, а гляди, не всидів у Векли, пішов. Що ж про молодого казать! Хай іде, тільки ти позір на нього давай, щоб не відбився.

Але осавулів товариш і без того не відставав від осавула, осавул же і без поради Мручка не спускав із нього ока. Їхали вони тепер хоч не на одному коні, а все-таки як не мож ближче біля себе.

Якраз з'їздили в ярок, котрим перепливала річка, скована ледами.

— Гов! — гукнув старий сотник, зліз з коня і казав собі посвітити. Викресали огню, запалили смолоскипи, і Мручко довго осмотрював лід на річці. (Тут вітер здував свіжий сніг і, мабуть, сотник добачив те, чого шукав).

— Завернути тамтих! Поїдемо здовж річки! Трьох козаків скочило на три сторони світа і потонуло в сніговії.

Осавул під'їхав до Мручка.

— А не краще було б нам простувати в ліси. У лісі в таку пору все-таки безпечніше.

— Звірячі сліди здовж річки біжать, побіжимо і ми за ними, щоб не стрінутися з якою більшою купою ворогів. Ждали, поки тамті не над'їдуть.

— Сніг не одному поміг, — говорив Мручко, — але нині він мені так потрібний, як жидові пархи. Шиї свому коневі не бачиш, а там гляди, щоб на ворога не наїхав, — околіли б вони!.. Коли я у Єдикулі в башні сидів… — почав розказувати, але над'їхав Великан, а за ним Шелест та інші, і кінчити не було коли.

Посувалися лівим берегом річки, відділ за відділом, справно й тихо, осніжені цілі, рівно люди, як і коні, і коли б їх хто тоді побачив, то скорше взяв би їх за духів, ніж за живих людей.

Осавул нахилився до свого товариша:

— Не зимно тобі?

— Гаряче.

— А не страшно?

— При тобі?

— Скажи, чого ти покинула

Веклу, зле тобі в неї?

— Ні. Добре. Навіть дуже.

— А чого ж пішла?

— За тобою на край світа піду.