Нам лишалося тільки сподіватися, що все буде добре. І, звісно, чекати Юрася. Це були найщасливіші вечори за дуже тривалий час. При цьому ми не поводилися, як звичайні закохані. Ми наче були подружжям, яке чекає, коли син повернеться додому. Кожні п’ять хвилин хтось із нас казав: «Тільки б нічого не трапилося». Ми любили Юрася, кожен по-своєму.
Юхим Євгенович повернувся в Україну. Від його діаспорного вишколу можна було сподіватися підтримки Майдану, але єдине, що його хвилювало, — зимовий Семінар був під загрозою зриву: більшість потенційних учасників, розподілена по дві сторони барикад, не мала зараз часу для толерантного та безконфліктного обговорення класиків.
Гадаю, Юхима Євгеновича хвилював не зрив самого Семінару, а підсумкової частини, — містерії. Він нервувався, бо розумів, що Великі мертві залишаться голодними і злими.
Мені він сказав лише одне:
— Збирай речі. Ми летимо в центральний офіс.
— У Штати?
Він роздратовано глянув на мене.
— Ти мав би метикувати швидше.
— Так, шеф. Тобто добре, Юхиме Євгеновичу.
Він сказав, що час «Астрі» вступати в гру й організувати централізовану асоціацію випускників Семінару, яка за своєю потужністю матиме реальну силу.
Я мав цим зайнятися.
Але, здається, їм було байдуже до людей і рішення, що їх приймала би та виконувала Асоціація. Їм потрібне було безперебійне джерело надходження енергії, яке не залежало би від зовнішніх факторів і випадковостей.
Я мав побудувати цю ілюзію.
Ще один стрибок кар’єри.
Ще один ранг доступу.
І ще на один крок ближче до істини.
Лишається зовсім трохи.
Кінець нашої історії вже близько.
3
Це було три дні тому.
3 лютого 2014-го Юхим Євгенович викликав мене до себе в кабінет. Я прийшов майже одразу. Він саме закінчував записувати якесь відео, «просто помилка», — казав він у камеру.
Ірі байдуже. У неї інша проблема — Юрась записався в Самооборону. Я боявся, що перший же збройний конфлікт може стати для нього останнім. Іра тільки сказала: «Повертайся швидше».
Я — непотрібна складова їхнього трикутника.
Ми обійнялись.
— Люблю тебе.
— Бережи себе.
— І ти.
Ось і все прощання. І все кохання, в якому ми намагалися знайти хоч якийсь сенс у довколишній реальності. Скільки вже минуло часу, відколи ми разом? Три роки? Скільки тривали наші почуття? Далі що? Звичка? Апатія? Намагання хоч якось вберегти почуття, реанімувати його? Ні. Просто співіснування поруч, тупа буденність, за якою заховано мої порносайти, мрії про Юрася і спогади про наші забавки з Вовчиком. А що в неї? Що ховала вона під цими посмішками та буденними обіймами? Заздрість? Відчуття загубленості в реальності, коли не можеш отримати відповіді, а тому припиняєш ставити питання? Не знаю. Можливо, Юрась був її відрадою, але як далеко вони могли зайти?
Зрештою, мені байдуже.






