ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Перед вами друга збірка оповідань американського майстра короткої прози, що вийшла українською в нашому видавництві. Якщо порівняти з попередньою — «Про що ми говоримо, коли говоримо про любов», — то в цій Карвер відходить від абсолютного мінімалізму й дозволяє собі писати розлогіше та щедріше. «Собор» номінований на Пулітцерівську премію і вважається найкращою збіркою оповідань автора. Собор Реймонд Карвер Перед вами друга збірка оповідань американського майстра короткої прози, що вийшла українською в нашому видавництві. Якщо порівняти з попередньою — «Про що ми говоримо, коли говоримо про любов», — то в цій Карвер відходить від абсолютного мінімалізму й дозволяє собі писати розлогіше та щедріше. «Собор» номінований на Пулітцерівську премію і вважається найкращою збіркою оповідань автора. Реймонд Карвер Собор УДК 82-3 К 21 Карвер Реймонд Собор / Реймонд Карвер ; пер. з англ. Юрія Паустовського. — Чернівці : Книги — ХХІ, 2022. — 208 с. ISBN 978-617-614-354-3 Усі права застережено. Жодну частину з цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва. CATHEDRAL Copyright © 1983, Raymond Carver Copyright renewed © 1989, Tess Gallagher All rights reserved © Книги — ХХІ, 2022, видання українською мовою © Юрій Паустовський, 2021, переклад © Анна Стьопіна, 2021 , обкладинка Усі права застережено ISBN 978-617-614-354-3 Зміст Пір’я 7 Будинок Шефа 30 Консервація 36 Купе 47 Маленька радість 58 Вітаміни 87 Обережно 105 Звідки я телефоную

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Ти про це не думала, Олло?

— Ви не проти? — запитала в нас Олла. — Можна, Джої зайде? Щось із ним сьогодні не так. І з малим теж, по-моєму. Він звик, що Джої заходить увечері й вони граються перед сном. А це вони обидва щось не можуть заспокоїтися.

— Не питайте в нас, — сказала Френ. — Я не проти, нехай заходить. Я ніколи не була так близько до павича. Але я не проти.

Вона глянула на мене. Я зрозумів, що треба щось сказати.

— Та де ж ми проти? — подав я голос. — Впускайте.

Я взяв свою склянку й допив молоко.

Бад підвівся з крісла. Підійшов до дверей і відчинив їх. Увімкнув освітлення на подвір’ї.

— А як звати малого? — поцікавилася Френ.

— Гарольд, — сказала Олла. Вона дала Гарольдові ще трохи батата зі своєї тарілки. — Він розумненький у нас. Усе на льоту схоплює. І завжди розуміє, що йому кажуть. Правда, Гарольде? Почекай, коли у вас своя дитина буде, Френ. Тоді побачиш.

Френ мовчки подивилася на неї. Ми почули, як вхідні двері відчинилися і зачинилися.

— Розумний, ще й який, — сказав Бад, повертаючись на кухню. — В Оллиного батька вдався. Ото була голова.

Я подивився Бадові за спину й побачив, що павич ходить по вітальні й повертає голову і так, і сяк, наче дзеркальце. Він обтрусився — пролунав такий звук, ніби в сусідній кімнаті тасували колоду карт. Птах ступив крок уперед. Потім іще крок.

— Можна мені потримати малого? — запитала Френ. Прозвучало, начебто Олла зробить їй велику послугу, якщо дозволить.

Олла передала дитину над столом.

Френ спробувала всадити дитину в себе на колінах. Але малий скривився і закректав.

— Гарольде, — сказала Френ.

Олла спостерігала за Френ із дитиною. Жінка сказала:

— Коли Гарольдовому дідусеві було шістнадцять років, він задумав прочитати енциклопедію від А до Я. І прочитав. Закінчив у двадцять. Незадовго до того, як познайомився з моєю мамою.

— А де він зараз? — запитав я. — Чим займається?

Цікаво було, як склалася доля людини, що ставила собі таку мету.

— Він помер, — сказала Олла. Вона спостерігала за Френ, у якої дитина вже лежала на спині впоперек колін. Френ полоскотала малого під одним із підборідь і почала сюсюкати.

— Рубав ліс, — сказав Бад. — І на нього впало дерево.

— Мама отримала за нього страховку, — сказала Олла. — Але вже все витратила. Бад щомісяця надсилає їй гроші.

— Небагато, — сказав Бад. — У нас самих багато нема. Та це ж Оллина мама.

Тимчасом павич набрався сміливості й почав поволі, похитуючись і підскакуючи, просуватися на кухню. Голову він тримав рівно, але під кутом, червоні очі були прикуті до нас. Чубчик маленьким пучком стирчав на кілька сантиметрів угору, з хвоста здіймалося розкішне пір’я. Павич зупинився за кілька футів від стола й оглянув нас.

— Недарма їх називають райськими птахами, — сказав Бад.

Френ навіть голови не підняла.