Ти про це не думала, Олло?
— Ви не проти? — запитала в нас Олла. — Можна, Джої зайде? Щось із ним сьогодні не так. І з малим теж, по-моєму. Він звик, що Джої заходить увечері й вони граються перед сном. А це вони обидва щось не можуть заспокоїтися.
— Не питайте в нас, — сказала Френ. — Я не проти, нехай заходить. Я ніколи не була так близько до павича. Але я не проти.
Вона глянула на мене. Я зрозумів, що треба щось сказати.
— Та де ж ми проти? — подав я голос. — Впускайте.
Я взяв свою склянку й допив молоко.
Бад підвівся з крісла. Підійшов до дверей і відчинив їх. Увімкнув освітлення на подвір’ї.
— А як звати малого? — поцікавилася Френ.
— Гарольд, — сказала Олла. Вона дала Гарольдові ще трохи батата зі своєї тарілки. — Він розумненький у нас. Усе на льоту схоплює. І завжди розуміє, що йому кажуть. Правда, Гарольде? Почекай, коли у вас своя дитина буде, Френ. Тоді побачиш.
Френ мовчки подивилася на неї. Ми почули, як вхідні двері відчинилися і зачинилися.
— Розумний, ще й який, — сказав Бад, повертаючись на кухню. — В Оллиного батька вдався. Ото була голова.
Я подивився Бадові за спину й побачив, що павич ходить по вітальні й повертає голову і так, і сяк, наче дзеркальце. Він обтрусився — пролунав такий звук, ніби в сусідній кімнаті тасували колоду карт. Птах ступив крок уперед. Потім іще крок.
— Можна мені потримати малого? — запитала Френ. Прозвучало, начебто Олла зробить їй велику послугу, якщо дозволить.
Олла передала дитину над столом.
Френ спробувала всадити дитину в себе на колінах. Але малий скривився і закректав.
— Гарольде, — сказала Френ.
Олла спостерігала за Френ із дитиною. Жінка сказала:
— Коли Гарольдовому дідусеві було шістнадцять років, він задумав прочитати енциклопедію від А до Я. І прочитав. Закінчив у двадцять. Незадовго до того, як познайомився з моєю мамою.
— А де він зараз? — запитав я. — Чим займається?
Цікаво було, як склалася доля людини, що ставила собі таку мету.
— Він помер, — сказала Олла. Вона спостерігала за Френ, у якої дитина вже лежала на спині впоперек колін. Френ полоскотала малого під одним із підборідь і почала сюсюкати.
— Рубав ліс, — сказав Бад. — І на нього впало дерево.
— Мама отримала за нього страховку, — сказала Олла. — Але вже все витратила. Бад щомісяця надсилає їй гроші.
— Небагато, — сказав Бад. — У нас самих багато нема. Та це ж Оллина мама.
Тимчасом павич набрався сміливості й почав поволі, похитуючись і підскакуючи, просуватися на кухню. Голову він тримав рівно, але під кутом, червоні очі були прикуті до нас. Чубчик маленьким пучком стирчав на кілька сантиметрів угору, з хвоста здіймалося розкішне пір’я. Павич зупинився за кілька футів від стола й оглянув нас.
— Недарма їх називають райськими птахами, — сказав Бад.
Френ навіть голови не підняла.






