— Він на дереві спить.
Птах закричав знову: «Майо-о-о!».
Усі промовчали. А що говорити?
Олла сказала:
— Він хоче в дім, Баде.
— Ну, всередину йому не можна, — відповів Бад. — У нас гості, якщо ти не помітила. Їм ця клята тварина в будинку ні до чого. Довбана пташка і твої старі зуби! Що люди подумають?
Він похитав головою. І засміявся. Всі засміялися. Френ сміялася разом із нами.
— Ну, чого це він
довбаний
, Баде? — сказала Олла. — Що таке? Ти ж любиш Джої. Відколи це він у тебе став довбаний?
— Відколи на килим насрав, — відповів Бад. — Пардон за мою французьку, — перепросив він у Френ. — Знаєте, часом так і хочеться цій паскуді шию скрутити. Але воно навіть на це не заслуговує, правда, Олло? Буває, серед ночі спати не дає своїми криками. А користі від нього — нуль, чи як, Олло?
Олла лише похитала головою на Бадові балачки. Вона перебирала кілька квасолинок у себе на тарілці.
— А звідки у вас узагалі взявся павич? — поцікавилася Френ.
Олла відірвалася від тарілки:
— Я завжди мріяла про павича. Відколи знайшла фотографію павича в журналі, як була мала. Мені здалося, що це найкрасивіше з усього, що я бачила. Я вирізала фото і приклеїла над ліжком. Воно в мене там висіло дуже довго. Потім, коли ми з Бадом переїхали сюди, з’явилася можливість. Так і сказала: «Баде, хочу павича». А Бад сміявся з мене.
— Зрештою, я порозпитував у знайомих, — продовжив Бад. — Мені розказали про одного мужика в сусідньому окрузі, він їх вирощував. Називав їх «райські птахи». Ми сто баксів віддали за цю райську птицю, — Бад ляснув себе по лобі. — Господи-Господи, ох і дорога в мене дружина.
Він усміхнувся Оллі.
— Баде, — відповіла Олла, — ти ж знаєш, що це не так. Окрім того, з Джої вийшов гарний сторожовий пес, — сказала вона до Френ. — Завдяки Джої ми можемо обійтися без собаки. Він чує кожен звук.
— А як настануть тяжкі часи, — усе може бути, — то кинемо Джої в каструлю, — сказав Бад. — Можна й не скубати, разом із пір’ям.
— Баде! Це не смішно, — насупилась Олла, але потім засміялася, і ми змогли ще раз гарненько роздивитися її зуби. Дитина знову завела своєї. Цього разу все було серйозно.
Олла поклала серветку і встала з-за столу.
Бад сказав:
— Як не одне, то інше. Неси його сюди, Олло.
— Я так і хотіла, — відповіла Олла й пішла за дитиною.
___
Павич знову завив, у мене аж мурашки по шиї побігли. Я подивився на Френ. Вона взяла в руки серветку й поклала назад. Я глянув у вікно на кухні. Надворі стемніло. Вікно було відчинене, проте з сіткою. Мені здалося, що павич кричав з ґанку.
Френ перевела погляд на коридор. Виглядала Оллу з малим.
Невдовзі Олла повернулася. Я глянув на дитину і завмер. Олла сіла з малим за стіл.
Вона взяла його під руки та поставила в себе на колінах обличчям до нас. Вона подивилася на Френ, потім на мене. Вже не червоніла.






