Всю свою увагу вона приділяла дитині. Вони почали грати в ладусі, малому подобалося. Принаймні він трохи заспокоївся.
Френ підняла його і щось прошепотіла на вухо.
— Тільки нікому не розповідай, — сказала вона, — що я тобі говорила.
Малий дивився на неї своїми лупатими беньками. Потім простягнув руку і згріб у долоньку пасмо білявого волосся. Павич підійшов ближче до стола. Ніхто не сказав ані слова. Сиділи як сиділи. Маленький Гарольд побачив павича. Він відпустив волосся Френ і встав у неї на колінах. Своїми жирними пальчиками показав на птаха. А потім знову застрибав і завищав.
Павич хутко обійшов стіл і підійшов до малого. Притулився шиєю йому до ніг, засунув дзьоб під сорочечку й потрусив головою. Малий розсміявся і засовав ногами. Перевернувшись на спину, він сповз із колін Френ на підлогу. Павич продовжував тулитися до малого, ніби це була гра. Френ притисла Гарольда до своїх ніг, аби він не вирвався.
— Аж не віриться, — сказала вона.
— Із глузду з’їхав цей павич, чесне слово, — сказав Бад. — Забув, що він птах, а не собака… Біда.
Олла всміхнулась і знову показала зуби. Вона озирнулася на Бада. Бад відсунув стілець від стола і кивнув.
Малий був потворним. Але, наскільки розумію, для Бада з Оллою це було не так важливо. А якщо й було, то, можливо, вони міркували так: «Ну і нехай воно гидке. Та це наша дитина. І це лише такий етап. Скоро буде інший етап. Завжди є якийсь наступний етап. Із часом усе буде добре, коли всі етапи нарешті будуть пройдені». Напевно, щось таке вони собі думали. Бад підхопив малого й почав підкидати над головою, поки Гарольд не закричав. Павич, нашорошившись, уважно за ними спостерігав.
Френ знову похитала головою. Розгладила сукню, де сиділа дитина. Олла взяла виделку й почала длубати квасолю у себе в тарілці. Бад перекинув дитину на стегно і сказав:
— Є ще пиріг і кава.
Той вечір у гостях у Бада й Олли був особливий. Я це знав. Того вечора я був задоволений майже всім у своєму житті. Я не міг дочекатися, коли вже опинюся наодинці з Френ, щоби поділитися з нею власними відчуттями. Того вечора я загадав бажання. Там, за столом, я на хвилинку заплющив очі і сконцентрувався. Я загадав, аби цей вечір ніколи не забувався. І бажання моє здійснилося.
На лихо для мене. Але, звісно, тоді я про це не здогадувався.
— Чого задумався, Джеку? — запитав у мене Бад.
— Просто так, — відповів я. І всміхнувся.
— Розказуй, — підбивала Олла.
Я всміхнувся ширше і похитав головою.
Коли ми вночі повернулися додому від Бада з Оллою і залізли під ковдру, Френ сказала:
— Коханий, наповни мене своїм сім’ям!
Я почув ці слова, і мене пробрало аж до кінчиків пальців — я заревів і не стримувався.
Уже потім, коли в нас усе змінилося, народилася дитина, все таке інше, Френ згадувала той вечір у Бада як початок змін.






