Вес недавно пішов від своєї подруги, чи то вона його кинула — не знаю, мені було однаково. Коли я вирішила поїхати, мені теж довелося попрощатися зі своїм другом. Мій друг казав: «Ти робиш помилку». Він казав:
— Не вчиняй так зі мною. Як же ми? — казав.
Я відповіла:
— Я маю зробити це заради Веса. Він намагається кинути. Ти ж пам’ятаєш, як це.
— Пам’ятаю, — казав мій друг, — але не хочу, щоб ти їхала.
— Це лише на літо. А тоді буде видно. Я повернуся, — казала я.
А він:
— Як же я? Заради
мене
нічого не треба робити? Не вертайся.
Того літа ми пили каву, лимонад і фруктові соки. Ціле літо тільки це й пили. Мені хотілося, щоб це літо не закінчувалося. Я не дурна, все чудово розуміла, та на другий місяць із Весом у будинку Шефа знову надягла обручку. Два роки її не носила. Відколи Вес напився і викинув свою у персиковий сад.
У Веса було трохи грошей, тож я могла не працювати. Виявилося, що Шеф здавав будинок майже задарма. У нас не було телефону. Ми платили за газ і світло та купували акційні продукти у «Сейфвей». Якось у неділю вдень Вес пішов по оприскувач, а приніс дещо мені. Приніс оберемок ромашок і солом’яного капелюшка. У вівторок увечері ми ходили в кіно. В інші дні Вес ходив на свої «сухі збори», як він їх називав. Шеф забирав його від дверей і привозив назад. Іноді ми з Весом їздили ловити форель у прісноводну лагуну неподалік. Рибалили з берега і за цілий день могли зловити лише кілька рибинок.
— Годиться, — казала я і вдома смажила їх на вечерю. Бувало, знімала капелюха і засинала на ковдрі біля вудки. Останнє, що було перед очима, — це хмари, вони пливли над головою в бік центральної долини. Вночі Вес обіймав мене і питав, чи я досі його дівчина.
Діти трималися від нас осторонь. Шеріл жила з кимось на фермі в Орегоні. Доглядала за стадом козлів і продавала молоко. Тримала бджіл, продавала мед у банках. У неї було власне життя, я не ображалася. Так чи інакше, їй було байдуже, чим ми з її татом займалися, доки не втягували в це її. Боббі був у Вашингтоні, працював на заготівлі сіна. Після сінокосу планував працювати на яблуках. У нього була дівчина, тож він намагався економити. Я надсилала йому листи й завжди підписувала: «Міцно тебе люблю».
Якось Вес рвав бур’ян у дворі, як до будинку під’їхав Шеф. Я мила посуд. Підняла очі й побачила, що Шефова машина пригальмувала біля нас. Було видно машину, під’їзну дорогу й шосе, а за шосе — дюни й океан. Над водою нависали хмари. Шеф вийшов із машини та підтягнув штани. Я зрозуміла, що щось трапилося.
Вес кинув роботу й випростався. Він був у рукавичках і панамці. Зняв панамку, витер долонею обличчя. Шеф підійшов і однією рукою обійняв Веса за плечі. Вес зняв рукавичку. Я стала біля дверей.






