Вона прикрила руками свою наготу, але це не надто допомогло. Він, мабуть, знову хотів прив’язати її литки до стільця.
Коли вона сіла, їй в обличчя кинули щось м’яке. Річ упала на коліна. Вона повільно глянула вниз.
Сукня. Не її.
Вона притисла її до голих грудей і підвела очі.
— Одягай, — сказав він.
Її руки тремтіли, коли вона встала й почала незграбно натягувати синю лляну сукню, яка була щонайменше на три розміри більша, ніж вона носила. Їй знадобилася мало не вічність, щоб застібнути корсет.
— Соловей, — мовив він, зробивши глибоку затяжку. Кінчик цигарки зайнявся червоним. Ізабель рефлекторно притислась до стільця.
Шмідт. Так його звали.
— Я не знаю нічого про пташок, — відповіла вона.
— Ти Жульєтт Жервез, — сказав він.
— Я вже сотню разів це повторювала.
— І ти нічого не знаєш про Солов’я.
— Саме так.
Він різко кивнув. Ізабель почула кроки, а тоді двері за її спиною відчинилися.
Вона думала: «Мені не боляче. Це лише тіло. Вони не дістануться моєї душі». Ці слова стали її мантрою.
— З тобою ми закінчили.
Від його посмішки по її шкірі побігли мурашки.
— Ведіть його.
Чоловік у кайданах мало не впав поруч із нею.
Тато.
Вона бачила жах у його очах, і розуміла який у неї вигляд: розбита губа, набряклі від чорних синців очі, розсічена щока… опіки від цигарок на руках, засохла кров у волоссі. Вона мала стояти тихо, але не могла. Зціпивши зуби від болю, вона пошкутильгала до нього.
На його обличчі не було жодних синців, а губи не були розбиті.
Вони не били, не катували його. Отже, його ще не допитували.
— Я Соловей, — сказав батько чоловікові, який її мучив. — Ви це хотіли почути?
Вона похитала головою і промовила «ні» так тихо, що ніхто не почув.
— Соловей — це я, — сказала вона, ледве тримаючись на скривавлених ногах, укритих опіками. Вона повернулася до свого ката.
Шмідт засміявся.
— Ти, дівчисько? Сумнозвісний Соловей?
Її батько щось сказав англійською німцеві, але той не зрозумів.
А Ізабель зрозуміла: вони могли перемовлятись по-англійськи.
Вона стояла на відстані витягнутої руки від тата, але не наважувалася торкнутись його.
— Не роби цього, — благала вона.
— Уже зробив, — відповів він. Він дуже повільно всміхнувся їй. Біль стис її груди. Спогади хвилями накочувались на неї, руйнуючи стіну, яку вона збудувала за роки самотності. Згадала, як він хапав її та крутив навколо себе, як струшував із неї пил, коли вона падала, і, зітхаючи, казав: «Не так голосно, жахіттячко моє, ти розбудиш свою маму…»
Вона витирала очі та пришвидшено й уривчасто дихала. Він намагався виправити все заподіяне, просив пробачення і спокутував провину, жертвуючи собою заради неї. На мить вона побачила чоловіка, яким він був раніше, — поета, у якого закохалася її мати.






