ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Та людина, якою він був до війни, могла б знайти слова, аби склеїти їхнє зруйноване минуле. Але тієї людини вже не існувало. Він надто багато втратив і багато від чого відмовився. Лише в такий спосіб він міг сказати, що любить її.

— Тільки не так, — прошепотіла вона.

— Іншого виходу немає. Пробач мені, — мовив він ніжно.

Читать дальше

Гестапівець схопив її батька за руку й потяг коридором.

Ізабель шкандибала за ними.

— Соловей — це я! — кричала вона.

Двері зачинились у неї перед носом. Вона кинулась до вікна камери, стискаючи іржаві ґрати.

— Я Соловей!

Її батька вивели надвір — на залиту яскравим вранішнім сонцем площу, де вже чекала розстрільна команда з гвинтівками напоготові.

Її тато, хитаючись, ішов бруківкою повз фонтан. Сонячне сяйво надавало всьому навколо золотавого відтінку.

— У нас зовсім не було часу, — прошепотіла вона, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. Скільки разів вона уявляла, як вона й тато, як усі вони починають усе спочатку? Після війни Ізабель, В’янн і батько могли б знову навчитися сміятись і бути родиною.

Але цього ніколи не станеться. Вона ніколи не пізнає батька, ніколи не відчує тепла його рук, ніколи не засне на дивані поруч із ним, ніколи не скаже йому все, що хотіла. Вони ніколи не будуть разом, як обіцяла мама.

— Тату, — мовила вона. Раптом це слово набуло величезного значення. Перетворилося на нездійснену мрію.

Він повернувся обличчям до розстрільної команди й розправив плечі. Чоловік відкинув пасма волосся з очей, у яких не було жодної сльози. Їхні погляди зустрілися. Вона міцно стиснула ґрати.

— Я люблю тебе, — сказав він.

Постріли.

У В'янн боліло все тіло.

Вона лежала в ліжку між дітьми, намагаючись не згадувати жахливих подробиць учорашнього зґвалтування.

Жінка повільно пішла до колонки, щоб умитися холодною водою. Але щоразу торкаючись синців, вона здригалася.

В’янн одягла м’яту сукню з корсетом та спідницю-кльош.

Усю ніч вона не спала й просто лежала на ліжку, притулившись до дітей. Спершу вона плакала від того, що він із нею зробив, а тоді гнівалася на себе, бо не змогла цього зупинити.

Вона хотіла вбити його.

Хотіла вбити себе.

Що тепер подумає про неї Антуан?

Їй хотілося згорнутись калачиком у темному кутку і більше ніколи звідти не вилазити.

Але навіть сором був надто великою розкішшю для неї. Як вона може думати про себе, коли Ізабель у в’язниці, а тато збирається її рятувати?

— Софі, — сказала вона, коли вони доїли свій сніданок — тости та яйця-пашот. — У мене сьогодні є справи. Ти залишишся з Даніелем. Замкни двері.

— Фон Ріхтер…

— Його не буде до завтра, — В'янн відчула, як її обличчя палає. Вона не мала б цього знати. — Він мені сказав… учора, — на останньому слові її голос зірвався.

Софі встала.

— Мамо?

В'янн швидко витерла сльози.

— Усе гаразд. Я маю йти.