Та людина, якою він був до війни, могла б знайти слова, аби склеїти їхнє зруйноване минуле. Але тієї людини вже не існувало. Він надто багато втратив і багато від чого відмовився. Лише в такий спосіб він міг сказати, що любить її.
— Тільки не так, — прошепотіла вона.
— Іншого виходу немає. Пробач мені, — мовив він ніжно.
Читать дальше
Гестапівець схопив її батька за руку й потяг коридором.
Ізабель шкандибала за ними.
— Соловей — це я! — кричала вона.
Двері зачинились у неї перед носом. Вона кинулась до вікна камери, стискаючи іржаві ґрати.
— Я Соловей!
Її батька вивели надвір — на залиту яскравим вранішнім сонцем площу, де вже чекала розстрільна команда з гвинтівками напоготові.
Її тато, хитаючись, ішов бруківкою повз фонтан. Сонячне сяйво надавало всьому навколо золотавого відтінку.
— У нас зовсім не було часу, — прошепотіла вона, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. Скільки разів вона уявляла, як вона й тато, як усі вони починають усе спочатку? Після війни Ізабель, В’янн і батько могли б знову навчитися сміятись і бути родиною.
Але цього ніколи не станеться. Вона ніколи не пізнає батька, ніколи не відчує тепла його рук, ніколи не засне на дивані поруч із ним, ніколи не скаже йому все, що хотіла. Вони ніколи не будуть разом, як обіцяла мама.
— Тату, — мовила вона. Раптом це слово набуло величезного значення. Перетворилося на нездійснену мрію.
Він повернувся обличчям до розстрільної команди й розправив плечі. Чоловік відкинув пасма волосся з очей, у яких не було жодної сльози. Їхні погляди зустрілися. Вона міцно стиснула ґрати.
— Я люблю тебе, — сказав він.
Постріли.
У В'янн боліло все тіло.
Вона лежала в ліжку між дітьми, намагаючись не згадувати жахливих подробиць учорашнього зґвалтування.
Жінка повільно пішла до колонки, щоб умитися холодною водою. Але щоразу торкаючись синців, вона здригалася.
В’янн одягла м’яту сукню з корсетом та спідницю-кльош.
Усю ніч вона не спала й просто лежала на ліжку, притулившись до дітей. Спершу вона плакала від того, що він із нею зробив, а тоді гнівалася на себе, бо не змогла цього зупинити.
Вона хотіла вбити його.
Хотіла вбити себе.
Що тепер подумає про неї Антуан?
Їй хотілося згорнутись калачиком у темному кутку і більше ніколи звідти не вилазити.
Але навіть сором був надто великою розкішшю для неї. Як вона може думати про себе, коли Ізабель у в’язниці, а тато збирається її рятувати?
— Софі, — сказала вона, коли вони доїли свій сніданок — тости та яйця-пашот. — У мене сьогодні є справи. Ти залишишся з Даніелем. Замкни двері.
— Фон Ріхтер…
— Його не буде до завтра, — В'янн відчула, як її обличчя палає. Вона не мала б цього знати. — Він мені сказав… учора, — на останньому слові її голос зірвався.
Софі встала.
— Мамо?
В'янн швидко витерла сльози.
— Усе гаразд. Я маю йти.






