ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Соловей Крістін Генна Метью Ширу. Другові. Наставникові. Захисникові. Мені тебе бракує. Також присвячується Кайлі Нова Генна, новій зірочці в нашому світі. Ласкаво просимо, дитинко. Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є. Сучасна молодь хоче знати все про всіх. Люди вважають, що обговорення проблеми має розв’язати її. Я ж із більш мовчазного покоління. Ми знаємо ціну забуття. Хоча останнім часом я почала думати про війну, своє минуле та людей, яких утратила. Утратила. Звучить, наче я просто загубила тих, кого любила. Може, я залишила їх там, де їм не місце, а потім відвернулась геть, надто спантеличена, аби повертатися назад. Але я не загубила їх. Вони не в найкращому місці. Їх просто немає. Наближаючись до кінця свого шляху, я розумію, що сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку. Я дуже постаріла за кілька місяців після смерті чоловіка та після того, як мені поставили діагноз. Моя зморшкувата шкіра стала схожа на вощений папір, який намагалися розгладити, аби знову використати. Мої очі часто підводять мене, особливо в темряві, коли спалахують ліхтарі чи йде дощ. Неможливість покладатися на свій зір знесилює. Мабуть, тому я почала озиратися назад. Минуле здається набагато чіткішим за сьогодення. Мені хочеться вірити, що коли я помру, то здобуду спокій та побачу людей, яких любила і втратила. Або принаймні отримаю прощення. Мій будинок, збудований лісозаготівельним магнатом понад сто років тому, виставлено на продаж, а я готуюсь до переїзду. Мій син уважає, що для мене так буде найкраще. Він намагається дбати про мене в цей неймовірно складний період і показує, як він мене любить. Тому я змирилася з тим, що він усе контролює. Яка мені різниця, де помирати? Нас

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Поводьтеся добре, — вона поцілувала їх обох на прощання і прожогом вилетіла з дому, аби не почати шукати приводів лишитися.

Як, наприклад, Софі та Даніель.

І фон Ріхтер. Він сказав, що не повернеться на ніч, але хтозна? А що як він постійно за нею стежить? Та якби вона надто багато думала «а що як», то не могла б нічого робити. Рятуючи дітей євреїв, вона навчилася діяти, незважаючи на свій страх.

Вона мусила допомогти Ізабель…

(Не повертайся.)

(Я сама тебе здам.)

…і татові, якщо вдасться.

Вона зайшла в потяг і сіла на дерев’яну лаву у вагоні третього класу. Інші пасажири, переважно жінки, сиділи, опустивши голови та склавши руки на колінах. Високий гауптштурмфюрер стояв біля дверей зі зброєю напоготові. Загін брутальних міліціянтів уряду Віші сидів в іншій частині вагона.

В'янн не дивилася на своїх сусідок. Від однієї з них тхнуло часником і цибулею. Через цей сморід і задуху В’янн почало піднуджувати. На щастя, їхати їй було недалеко. Близько десятої ранку вона вже вийшла з потяга на станції поблизу містечка Жиро.

Що тепер?

Сонце вже було високо над обрієм. Місто заціпеніло. В’янн відчувала, як по її спині тече піт. Чимало будинків було зруйновано бомбардуваннями. На кам’яних стінах покинутої школи був намальований синій лотаринзький хрест.

На вузьких брукованих вуличках вона зустріла лише кількох осіб. Час від часу повз неї проїздила дівчинка на велосипеді чи хлопчик із візком, але здебільшого навколо панувала тиша.

А тоді закричала жінка.

В’янн звернула за ріг і побачила міську площу. До фонтану був прив’язаний труп. Кров забарвлювала воду під його ногами в червоне. Його голову тримав армійський пасок. На перший погляд могло здатися, що він просто розслаблено стояв, адже очі були розплющені. Дірки від куль пошматували його светр. Кров залила груди і ноги.

Це був її батько.

Ізабель провела останню ніч, скрутившись у темному кутку вогкої камери.

Читать дальше

Жах через смерть батька не відпускав її.

Скоро і її вб’ють. У цьому вона не сумнівалася.

Минали години. Час вона могла вимірювати лише кількістю вдихів та видихів або за серцебиттям. Подумки вона писала прощальні листи батькові, Ґаетанові, В’янн. Вона перетворювала спогади на речення, які намагалася запам’ятати, але всі вони закінчувалися словами «Мені шкода». Нарешті по неї прийшли солдати. Залізний ключ повернувся в старому замку, і поїдені хробаками двері відчинилися, шкрябаючи підлогу. Вона хотіла пручатися, кричати «НІ», але сил більше не лишилося.

Її силою підняли на ноги. Жінка, яка статурою нагадувала танк, кинула їй черевики та шкарпетки і щось сказала німецькою. Вочевидь, французької вона не знала.

Вона віддала Ізабель посвідчення на ім’я Жульєтт. Брудне й пожмакане.

Черевики були надто тісні, але Ізабель була вдячна і за них.