Задзвенів дзвінок, й офіціант увійшов зі срібною тацею, з трояндою у вазі, кавою (для мого чоловіка), чаєм (для мене), круасанами, гарячими грінками, житнім хлібом, желе різних смаків, яйцями, помаранчевим соком, місцевою газетою й усім тим, чого людині бракує для цілковитого щастя.
Я розбудила чоловіка поцілунком. Уже не пам’ятаю, коли я робила так востаннє. Він злякався, але потім усміхнувся. Ми сіли за стіл і покуштували всі смаколики, які лежали перед нами. Трохи поговорили про вчорашнє сп’яніння.
— Думаю, я мав у цьому потребу. Але не сприймав свої коментарі надто серйозно. Коли вибухає повітряна куля, вона лякає всіх, але це лише повітряна куля. Вона нікому не завдає шкоди.
Я хотіла сказати, що з великою приємністю відкрила всі його слабості, але тільки всміхнулася й продовжила їсти свій круасан.
Він також звернув увагу на параплани. Очі в нього загорілися. Ми вдяглися й вийшли в ранок.
Спершу підійшли до столу адміністратора. Чоловік сказав, що сьогодні ми від’їжджаємо, попросив, щоб винесли валізи, й оплатив рахунок.
— Ви певні? Не хочете зачекати до завтрашнього ранку?
— Я певен. Учорашнього вечора було достатньо, аби ми зрозуміли, що час повертатися.
Ми рушили до дверей, перетнувши довгий внутрішній двір зі скляним дахом. Я прочитала в одній із брошур, що раніше тут була вулиця. Тепер з’єднали дві будівлі на протилежних хідниках. Схоже, туризм тут процвітав, хоч ми й не побачили лижних слідів.
Але замість вийти у двері він звернув ліворуч і підійшов до консьєржа.
— Як ми можемо стрибнути з парашутом?
— Можемо? Я не маю найменшого наміру стрибати.
Консьєрж подав йому брошуру. Усе написано там.
— А як піднятися на вершину?
Консьєрж пояснив, що туди треба йти пішки. Дорога дуже складна. Треба буде назвати час, коли ми повернемося до готелю.
— А це дуже небезпечно? Стрибати в порожнечу між двома рядами високих гір, якщо раніше ти ніколи цього не робив? А хто відповідає за безпеку? Існує якийсь контроль із боку уряду над інструкторами та їхнім обладнанням?
— Пані, я працюю тут уже десять років. Принаймні один раз на рік стрибаю. Ніколи не бачив тут жодного нещасливого випадку.
Він усміхнувся. Йому довелося повторювати цю фразу тисячу разів за десять років служби.
— Стрибаймо?
— Навіщо? Чому ти не стрибнеш сам?
— Я, звичайно, можу стрибнути й сам. Ти чекатимеш на мене внизу з фотоапаратом. Але я хочу пережити цей досвід. Він завжди мене лякав. Учора ми говорили про ту мить, коли все навколо нас закручується й ми не бачимо своїх меж. То був вечір, дуже для мене сумний.
— Я знаю.
Він запитав, скільки коштує одна година.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу
— Тепер, уранці, чи пополудні, коли можна бачити захід сонця, віддзеркалений на навколишніх снігах?
— Тепер, — відповіла я.






