ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Адюльтер Пауло Коельйо О Маріє, зачата без гріха, молися за нас, тих, котрі звертаються до тебе. Амінь. Іди туди, де води глибші. Лука, 5:4 Щоранку, коли я розплющую очі на так званий новий день, мене опановує бажання знову заплющити їх і не підводитися з ліжка. Але підводитися треба. У мене чудовий чоловік, глибоко в мене закоханий, який володіє значним фондом капіталовкладень і щороку — навіть усупереч своєму бажанню — фігурує в списку трьохсот найбагатших людей Швейцарії, що публікується на сторінках часопису «Підсумки». Я маю двох синів, які становлять «сенс мого життя» (так кажуть мої подруги). Щоранку я повинна напоїти їх кавою й відвести до школи, — за п’ять хвилин пішої ходи від нашої домівки, — де вони навчаються за повною програмою, дозволяючи мені працювати й розпоряджатися своїм часом. Після уроків філіппінська доглядальниця опікується ними доти, доки мій чоловік і я повернемося додому. Мені подобається моя служба. Я журналістка й працюю в поважній газеті, яку можна прочитати на всіх перехрестях Женеви, де ми живемо. Раз на рік я вирушаю на вакації разом з усією родиною, переважно в райські місцевості з чудовими пляжами, в «екзотичні» міста з убогим населенням, яке спонукає нас почуватися ще багатшими, привілейованими й облагодіяними життям. Я досі не відрекомендувалася. Зроблю це з великою приємністю. Мене звати Лінда. Маю тридцять один рік віку, один метр сімдесят п’ять сантиметрів зросту, шістдесят вісім кілограмів ваги і вдягаюся в найкраще вбрання, яке можна купити за гроші (завдяки безмежній щедрості мого чоловіка). Розбуджую бажання в чоловіків і заздрість у жінок. Проте щоранку, коли розплющую очі й дивлюся на цей ідеальний світ, про який усі мріють, та мало кому вдається завоювати його, я знаю, що день буде для мене катастрофою. До початку цього ро

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Задзвенів дзвінок, й офіціант увійшов зі срібною тацею, з трояндою у вазі, кавою (для мого чоловіка), чаєм (для мене), круасанами, гарячими грінками, житнім хлібом, желе різних смаків, яйцями, помаранчевим соком, місцевою газетою й усім тим, чого людині бракує для цілковитого щастя.

Я розбудила чоловіка поцілунком. Уже не пам’ятаю, коли я робила так востаннє. Він злякався, але потім усміхнувся. Ми сіли за стіл і покуштували всі смаколики, які лежали перед нами. Трохи поговорили про вчорашнє сп’яніння.

— Думаю, я мав у цьому потребу. Але не сприймав свої коментарі надто серйозно. Коли вибухає повітряна куля, вона лякає всіх, але це лише повітряна куля. Вона нікому не завдає шкоди.

Я хотіла сказати, що з великою приємністю відкрила всі його слабості, але тільки всміхнулася й продовжила їсти свій круасан.

Він також звернув увагу на параплани. Очі в нього загорілися. Ми вдяглися й вийшли в ранок.

Спершу підійшли до столу адміністратора. Чоловік сказав, що сьогодні ми від’їжджаємо, попросив, щоб винесли валізи, й оплатив рахунок.

— Ви певні? Не хочете зачекати до завтрашнього ранку?

— Я певен. Учорашнього вечора було достатньо, аби ми зрозуміли, що час повертатися.

Ми рушили до дверей, перетнувши довгий внутрішній двір зі скляним дахом. Я прочитала в одній із брошур, що раніше тут була вулиця. Тепер з’єднали дві будівлі на протилежних хідниках. Схоже, туризм тут процвітав, хоч ми й не побачили лижних слідів.

Але замість вийти у двері він звернув ліворуч і підійшов до консьєржа.

— Як ми можемо стрибнути з парашутом?

— Можемо? Я не маю найменшого наміру стрибати.

Консьєрж подав йому брошуру. Усе написано там.

— А як піднятися на вершину?

Консьєрж пояснив, що туди треба йти пішки. Дорога дуже складна. Треба буде назвати час, коли ми повернемося до готелю.

— А це дуже небезпечно? Стрибати в порожнечу між двома рядами високих гір, якщо раніше ти ніколи цього не робив? А хто відповідає за безпеку? Існує якийсь контроль із боку уряду над інструкторами та їхнім обладнанням?

— Пані, я працюю тут уже десять років. Принаймні один раз на рік стрибаю. Ніколи не бачив тут жодного нещасливого випадку.

Він усміхнувся. Йому довелося повторювати цю фразу тисячу разів за десять років служби.

— Стрибаймо?

— Навіщо? Чому ти не стрибнеш сам?

— Я, звичайно, можу стрибнути й сам. Ти чекатимеш на мене внизу з фотоапаратом. Але я хочу пережити цей досвід. Він завжди мене лякав. Учора ми говорили про ту мить, коли все навколо нас закручується й ми не бачимо своїх меж. То був вечір, дуже для мене сумний.

— Я знаю.

Він запитав, скільки коштує одна година.

Читать дальше

Конец ознакомительного отрывка

Купить книгу

— Тепер, уранці, чи пополудні, коли можна бачити захід сонця, віддзеркалений на навколишніх снігах?

— Тепер, — відповіла я.