— Але стрибатиме одна людина чи дві?
— Дві, якщо це буде тепер. Якщо я не встигну подумати про те, що я маю намір робити. Якщо я не матиму часу, аби відчинити скриню, звідки вискочать демони, щоб мене налякати — вселити мені страх перед висотою, перед невідомістю, перед смертю, перед життям, перед відчуттям межі. Тепер або ніколи.
— Можна обирати між польотами, які тривають двадцять хвилин, півгодини, годину.
— А є польоти по десять хвилин?
— Нема.
— З якої висоти хочуть стрибнути пан і пані — з тисяча триста п’ятдесят чи з тисяча вісімсот метрів?
Я вже почала чинити опір.
— Навіщо мені всі ці відомості? Авжеж, мене влаштує якомога нижчий стрибок.
— Любове моя, це не має найменшого сенсу. Я переконаний, що нічого з нами не станеться, але якби сталося, то небезпека для будь-яких стрибків однакова. Упасти з висоти в двадцять один метр — те саме, що впасти із сьомого поверху будинку, наслідки будуть однаковими.
Консьєрж засміявся. Я теж засміялася, щоб приховати свій страх. Якою я була наївною, думаючи, що зайві п’ятсот метрів висоти становлять різницю.
Консьєрж підняв телефон і з кимось заговорив.
— Є місця лише на стрибки з тисяча триста п’ятдесяти метрів.
Однаково абсурдними є і страх, який я переживала раніше, і полегкість, яку відчула тепер. О, як добре!
Автомобіль подадуть до готелю через десять хвилин.
Я стою над безоднею зі своїм чоловіком і ще з п’ятьма чи шістьма людьми, чекаючи своєї черги. Дорогою на вершину я думала про своїх дітей і про те, що вони можуть утратити батьків… Потім зрозуміла, що ми стрибатимемо не разом.
Ми перевдяглися в спеціальний термічний одяг і наділи шоломи. Навіщо шоломи? Щоб я ковзала понад тисячу метрів із непроламаним черепом, поки не вдарюся об скелю?
— Шолом надівають обов’язково.
Чудово. Надіваю шолом, як ті велосипедисти, що гасають по вулицях Женеви. Нема нічого дурнішого, але сперечатися мені не хочеться.
Дивлюся вперед. Між нами й безоднею існує улоговина, накрита снігом. Можу урвати свій політ на першій секунді, упасти туди й піднятися звідти пішки. Проте ніхто не може мене примусити летіти до самого кінця.
Я ніколи не боялася літати в літаку. Літаки становили частину мого життя. Та коли ми перебуваємо всередині, нам не спадає на думку, що це те саме, що стрибати з парашутом. Єдина різниця в тому, що металева оболонка створює ілюзію захисту. Тільки це.
Тільки це? Принаймні з мого убогого знання законів аеродинаміки, думаю, так.
Мені треба переконати себе. Треба знайти кращий аргумент.
Кращий аргумент — ось він: літак виготовлений із металу. Важкого металу. І він навантажений скринями, валізами, людьми, обладнанням, тоннами вибухонебезпечного пального. Параплан натомість легкий, його несе вітром, він підкоряється законам природи, як листок, що падає з дерева.






