ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Адюльтер Пауло Коельйо О Маріє, зачата без гріха, молися за нас, тих, котрі звертаються до тебе. Амінь. Іди туди, де води глибші. Лука, 5:4 Щоранку, коли я розплющую очі на так званий новий день, мене опановує бажання знову заплющити їх і не підводитися з ліжка. Але підводитися треба. У мене чудовий чоловік, глибоко в мене закоханий, який володіє значним фондом капіталовкладень і щороку — навіть усупереч своєму бажанню — фігурує в списку трьохсот найбагатших людей Швейцарії, що публікується на сторінках часопису «Підсумки». Я маю двох синів, які становлять «сенс мого життя» (так кажуть мої подруги). Щоранку я повинна напоїти їх кавою й відвести до школи, — за п’ять хвилин пішої ходи від нашої домівки, — де вони навчаються за повною програмою, дозволяючи мені працювати й розпоряджатися своїм часом. Після уроків філіппінська доглядальниця опікується ними доти, доки мій чоловік і я повернемося додому. Мені подобається моя служба. Я журналістка й працюю в поважній газеті, яку можна прочитати на всіх перехрестях Женеви, де ми живемо. Раз на рік я вирушаю на вакації разом з усією родиною, переважно в райські місцевості з чудовими пляжами, в «екзотичні» міста з убогим населенням, яке спонукає нас почуватися ще багатшими, привілейованими й облагодіяними життям. Я досі не відрекомендувалася. Зроблю це з великою приємністю. Мене звати Лінда. Маю тридцять один рік віку, один метр сімдесят п’ять сантиметрів зросту, шістдесят вісім кілограмів ваги і вдягаюся в найкраще вбрання, яке можна купити за гроші (завдяки безмежній щедрості мого чоловіка). Розбуджую бажання в чоловіків і заздрість у жінок. Проте щоранку, коли розплющую очі й дивлюся на цей ідеальний світ, про який усі мріють, та мало кому вдається завоювати його, я знаю, що день буде для мене катастрофою. До початку цього ро

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

— Але стрибатиме одна людина чи дві?

— Дві, якщо це буде тепер. Якщо я не встигну подумати про те, що я маю намір робити. Якщо я не матиму часу, аби відчинити скриню, звідки вискочать демони, щоб мене налякати — вселити мені страх перед висотою, перед невідомістю, перед смертю, перед життям, перед відчуттям межі. Тепер або ніколи.

— Можна обирати між польотами, які тривають двадцять хвилин, півгодини, годину.

— А є польоти по десять хвилин?

— Нема.

— З якої висоти хочуть стрибнути пан і пані — з тисяча триста п’ятдесят чи з тисяча вісімсот метрів?

Я вже почала чинити опір.

— Навіщо мені всі ці відомості? Авжеж, мене влаштує якомога нижчий стрибок.

— Любове моя, це не має найменшого сенсу. Я переконаний, що нічого з нами не станеться, але якби сталося, то небезпека для будь-яких стрибків однакова. Упасти з висоти в двадцять один метр — те саме, що впасти із сьомого поверху будинку, наслідки будуть однаковими.

Консьєрж засміявся. Я теж засміялася, щоб приховати свій страх. Якою я була наївною, думаючи, що зайві п’ятсот метрів висоти становлять різницю.

Консьєрж підняв телефон і з кимось заговорив.

— Є місця лише на стрибки з тисяча триста п’ятдесяти метрів.

Однаково абсурдними є і страх, який я переживала раніше, і полегкість, яку відчула тепер. О, як добре!

Автомобіль подадуть до готелю через десять хвилин.

Я стою над безоднею зі своїм чоловіком і ще з п’ятьма чи шістьма людьми, чекаючи своєї черги. Дорогою на вершину я думала про своїх дітей і про те, що вони можуть утратити батьків… Потім зрозуміла, що ми стрибатимемо не разом.

Ми перевдяглися в спеціальний термічний одяг і наділи шоломи. Навіщо шоломи? Щоб я ковзала понад тисячу метрів із непроламаним черепом, поки не вдарюся об скелю?

— Шолом надівають обов’язково.

Чудово. Надіваю шолом, як ті велосипедисти, що гасають по вулицях Женеви. Нема нічого дурнішого, але сперечатися мені не хочеться.

Дивлюся вперед. Між нами й безоднею існує улоговина, накрита снігом. Можу урвати свій політ на першій секунді, упасти туди й піднятися звідти пішки. Проте ніхто не може мене примусити летіти до самого кінця.

Я ніколи не боялася літати в літаку. Літаки становили частину мого життя. Та коли ми перебуваємо всередині, нам не спадає на думку, що це те саме, що стрибати з парашутом. Єдина різниця в тому, що металева оболонка створює ілюзію захисту. Тільки це.

Тільки це? Принаймні з мого убогого знання законів аеродинаміки, думаю, так.

Мені треба переконати себе. Треба знайти кращий аргумент.

Кращий аргумент — ось він: літак виготовлений із металу. Важкого металу. І він навантажений скринями, валізами, людьми, обладнанням, тоннами вибухонебезпечного пального. Параплан натомість легкий, його несе вітром, він підкоряється законам природи, як листок, що падає з дерева.