Тіло ретіарія вигнулося в передсмертній агонії, він крикнув страшним голосом, у якому вже не було нічого людського:
— Прокляті! — і випустив дух.
Глядачі несамовито аплодували. Усі заходилися обговорювати бій. Цирк гудів сотнею тисяч голосів.
Мирмилон повернувся до камери, звідки вийшли Плутон, Меркурій і служителі цирку. Вони гаками витягли з арени труп ретіарія через Ворота смерті, попередньо доторкнувшись розпеченим залізом до тіла померлого, щоб переконатися у його смерті. З невеличких мішків, наповнених блискучим порошком із товченого мармуру, доставленого із сусідніх Тиволійських кар'єрів, засипали те місце, де залишалася велика калюжа крові, і арена знову заблищала, мов срібло, під променями сонця.
Юрба плескала й вигукувала:
— Хай живе Сулла!
Сулла повернувся до свого сусіда, Гнея Корнелія Долабелле, котрий два роки тому був консулом, і сказав:
— От підла чернь — присягаюсь Аполлоном Дельфійським, моїм заступником! Ти думаєш, вона мені плеще?.. Ні, моїм кухарям, які вчора приготували для них смачне й щедре частування.
— Чому ти не зайняв місце на оппідумі? — запитав Гней Долабелла.
— Чи не думаєш ти, що від цього зросте моя слава? — відповів Сулла й одразу додав: — Але ж товар, проданий мені ланістою
[19]
Ланіста — тренер гладіаторів у Стародавньому Римі
Акціаном, непоганий, га?
— О, який ти щедрий, який ти великий! — вигукнув сенатор Тит Аквіцій, що сидів поруч із Суллою.
— Хай уразить Юпітер-Громовержець всіх підлих підлесників! — загорлав колишній диктатор і, з люттю схопившись рукою за плече, заходився затято чесати його, аби заглушити болісну сверблячку, подібну до укусів огидних паразитів.
За хвилину він додав:
— Я відмовився від влади, відійшов від справ, а ви усе ще вбачаєте в мені свого пана! Мерзенні, ви можете жити тільки рабами!
— Не всі, о Сулло, народжені для рабства, — сміливо заперечив патрицій з почту Сулли, що сидів неподалік.
Хоробрим чоловіком був цей Луцій Сергій Катиліна. На той час йому йшов двадцять сьомий рік. Природа наділила його високим зростом, широкими плечима, міцними м'язами рук і ніг. У нього була велика голова із копицею чорного кучерявого волосся, широке в скронях, смагляве й мужнє обличчя з енергійними рисами. Від чола до перенісся спускалася товста набрякла вена, темно-сірі очі випромінювали жорстокість, а нервове посмикування, що пробігало цим владним, рішучим обличчям, розкривало уважному спостерігачеві найменші рухи душі Катиліни.
На той час, про який йдеться у книзі, Луцій Сергій Катиліна зажив слави страшної людини, усі боялися його запальної, неприборканої вдачі.






