Чому ж мені не закинули жодних звинувачень? Чому ж ви не зажадали звіту в моїх діях?
— Щоб не бачити знову вбивств і жадоби, які протягом десяти років затьмарювали Рим… Але облишмо цю тему я не маю наміру обвинувачувати тебе: ти, можливо, припустився багатьох помилок, проте й здійснив багато славетних подвигів. Спогади про них не перестають хвилювати мою душу, бо, як і ти, Сулло, я прагну слави й могутності. І все ж скажи, чи не здається тобі, що у жилах римського народу і досі тече кров наших великих і вільних предків? Згадай, як кілька місяців тому, в курії, перед усім сенатом, ти добровільно склав із себе владу й, відпустивши лікторів і воїнів, попрямував з друзями додому. І як раптом якийсь невідомий юнак зачав безчестити й паплюжити тебе за те, що ти відняв у Рима волю, винищив і пограбував його громадян і став їхнім тираном! О Сулло, погодься, що потрібно мати непохитну мужність, аби вимовити все те, що сказав він, адже тобі достатньо було лише подати знак, і сміливець негайно заплатив би за свою необережність життям! Ти вчинив великодушно — я кажу це без лестощів. Катиліна не вміє й не бажає лестити нікому, навіть всемогутньому Юпітерові! Ти вчинив великодушно, не покаравши його. Але ти згоден зі мною: якщо в нас існують юнаки, здатні на такий вчинок, — я так шкодую, що не дізнався, хто він, — є надія, що батьківщина й республіка ще можуть бути врятовані!
— Так, це був хоробрий учинок, а я завжди захоплювався мужністю й любив хоробрих. Я не захотів мститися сміливцеві за образу й стерпів усі його кпини. Чи знаєш ти, Катиліно, які наслідки матимуть вчинок і слова цього юнака?
— Які? — запитав Сергій Катиліна, спрямувавши допитливий погляд в затуманені очі диктатора.
— Відтепер, — відповів Сулла, — ніхто з тих, кому вдасться захопити владу у республіці, не побажає від неї відмовитися.
Катиліна задумливо опустив голову, потім, опанувавши себе, підняв її і мовив:
— Чи знайдеться ще хто-небудь, хто зуміє й захоче захопити вищу владу?
— Ну… — вимовив, іронічно посміхаючись, Сулла. — Бачиш юрби рабів? — І він вказав на ряди амфітеатру, переповнені людом. — Рабів нам не бракує… Знайдуться й добродії.
Уся ця розмова відбувалася під акомпанемент бурхливих оплесків юрби, захопленої кровопролитним боєм між лаквеаторами й секуторами. Незабаром поєдинок завершився смертю семи лаквеаторів і п'яти секуторів. Гладіатори, що вижили, повернулись до камер, а глядачі скажено аплодували, сміялися й весело жартували.
У той час, коли лорарії витягали із цирку дванадцять трупів і знищували сліди крові на арені, Валерія, що уважно спостерігала за Суллою, раптом піднялася й, підійшовши до диктатора, висмикнула вовняну нитку з його хламиди.






