ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Капрера, 26 червня 1870 р. Любий мій Джованьйолі! Я прочитав цей твір на одному диханні, попри те, що в мене часу на читання майже немає. Я у захваті від твору і від Вас! Сподіваюся, що наші співвітчизники високо оцінять цей твір і, читаючи його, переконаються у необхідності зберігати непохитну стійкість, коли мова йде про боротьбу за святу справу — за честь і за волю. Ви, римлянин, описали не найкращий, проте найяскравіший період історії найбільшої республіки — період, коли гордовиті володарі світу погрузли в розпусті та у власних гріхах. І все ж геть зіпсуте покоління породило велетів, гідних подиву і захоплення, — жодному з попередніх поколінь годі до них рівнятися. «Серед усіх видатних людей найвизначнішим був Цезар», — сказав відомий філософ. Дійсно, справи Цезаря возвеличили описану вами епоху. Ви виліпили Спартака, цей неперевершений зразок стійкості, різцем Мікеланджело. Я, мов раб, що отримав волю, дякую Вам за це, а також за глибоке хвилювання, котре я відчував, читаючи Ваш твір. Не раз сльози котилися з очей моїх, не раз хвилювали подвиги поборника волі, і я був дуже засмучений тим, що Ваша повість виявилася закороткою. Тож нехай відродиться дух наших співгромадян, коли згадуватимуть великих героїв, що спочили у нашій рідній землі. Землі, де більше не буде ані гладіаторів, ані царів. Ваш Джузеппе Гарібальді За чотири дні до листопадових ід (10 листопада) 675 року римської ери, у часи консульства Публія Сервілія Ватія Ісаврійського і Апія Клавдія Пульхра, щойно зайнялось на світ, на вулицях Рима почав збиратися люд, що прибував з усіх куточків міста. Народ прямував до Великого цирку. З вузьких густонаселених провулків Есквіліна й Субури, де мешкав переважно простий люд, хлинула строката юрба. Люди різного віку й статків заполонили головні вулиці міста: Таберно

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Чому ж мені не закинули жодних звинувачень? Чому ж ви не зажадали звіту в моїх діях?

— Щоб не бачити знову вбивств і жадоби, які протягом десяти років затьмарювали Рим… Але облишмо цю тему я не маю наміру обвинувачувати тебе: ти, можливо, припустився багатьох помилок, проте й здійснив багато славетних подвигів. Спогади про них не перестають хвилювати мою душу, бо, як і ти, Сулло, я прагну слави й могутності. І все ж скажи, чи не здається тобі, що у жилах римського народу і досі тече кров наших великих і вільних предків? Згадай, як кілька місяців тому, в курії, перед усім сенатом, ти добровільно склав із себе владу й, відпустивши лікторів і воїнів, попрямував з друзями додому. І як раптом якийсь невідомий юнак зачав безчестити й паплюжити тебе за те, що ти відняв у Рима волю, винищив і пограбував його громадян і став їхнім тираном! О Сулло, погодься, що потрібно мати непохитну мужність, аби вимовити все те, що сказав він, адже тобі достатньо було лише подати знак, і сміливець негайно заплатив би за свою необережність життям! Ти вчинив великодушно — я кажу це без лестощів. Катиліна не вміє й не бажає лестити нікому, навіть всемогутньому Юпітерові! Ти вчинив великодушно, не покаравши його. Але ти згоден зі мною: якщо в нас існують юнаки, здатні на такий вчинок, — я так шкодую, що не дізнався, хто він, — є надія, що батьківщина й республіка ще можуть бути врятовані!

— Так, це був хоробрий учинок, а я завжди захоплювався мужністю й любив хоробрих. Я не захотів мститися сміливцеві за образу й стерпів усі його кпини. Чи знаєш ти, Катиліно, які наслідки матимуть вчинок і слова цього юнака?

— Які? — запитав Сергій Катиліна, спрямувавши допитливий погляд в затуманені очі диктатора.

— Відтепер, — відповів Сулла, — ніхто з тих, кому вдасться захопити владу у республіці, не побажає від неї відмовитися.

Катиліна задумливо опустив голову, потім, опанувавши себе, підняв її і мовив:

— Чи знайдеться ще хто-небудь, хто зуміє й захоче захопити вищу владу?

— Ну… — вимовив, іронічно посміхаючись, Сулла. — Бачиш юрби рабів? — І він вказав на ряди амфітеатру, переповнені людом. — Рабів нам не бракує… Знайдуться й добродії.

Уся ця розмова відбувалася під акомпанемент бурхливих оплесків юрби, захопленої кровопролитним боєм між лаквеаторами й секуторами. Незабаром поєдинок завершився смертю семи лаквеаторів і п'яти секуторів. Гладіатори, що вижили, повернулись до камер, а глядачі скажено аплодували, сміялися й весело жартували.

У той час, коли лорарії витягали із цирку дванадцять трупів і знищували сліди крові на арені, Валерія, що уважно спостерігала за Суллою, раптом піднялася й, підійшовши до диктатора, висмикнула вовняну нитку з його хламиди.