Він відпустив гладіаторів, наказавши нагодувати їх, потім розгорнув сувій папірусу і прочитав наступне:
«Непереможному й хороброму Спартаку шле свій привіт і віддає шану Валерія Мессала. Ворожа доля й неприхильні боги не побажали захищати твою справу, якій ти віддав усі скарби своєї шляхетної душі, о коханий мій Спартаку. Завдяки твоїй надлюдській мужності, твоїй чесності й розуму перемога протягом трьох років не залишала твоїх прапорів, але навіть ти не маєш сил протистояти злій долі й римській могутності: з Азії відкликано і буде спрямовано проти тебе Лукулла, а зараз, коли я пишу тобі цього листа, Помпей Великий, підкорювач Іспанії, веде на тебе усе своє військо й з ним із Рима просувається через Самній. Іди на поступки, Спартаку, припини війну і збережи своє життя заради мого палкого, вічного кохання, збережи себе заради нашої крихітки Постумії. Не позбавляй батьківської ласки і турботи нашу милу дитину, адже вона залишиться сиротою, якщо ти продовжиш війну, що нині стала безнадійною.
Жінка, яку любить Спартак, не повинна, не може дозволити собі порадити йому зробити підлий і низький учинок. Після того, як ти змусив здригатися Рим, після того, як ти протягом трьох років тримав у страху всю Італію, вкрив славою своє ім'я й блискучими перемогами заслужив лаври переможця, ти, склавши зброю, відступаєш не від страху перед ворогами — ти схилиш прапори перед долею, таємничою, невидимою, нескоримою силою, тому що не було, немає й не буде людини, яка могла б протистояти ударам долі, перед нею марні всі зусилля вольових людей — від Кіра до Пірра, від Ксеркса до Ганнібала.
Перш ніж Помпей прибуде на поле битви, припини війну із Крассом. Побоюючись, що слава перемоги над тобою дістанеться суперникові, Красс, звичайно, погодиться на почесні для тебе умови. Залиш нині безнадійну справу, сховайся на моїй тускуланській віллі, де на тебе чекає найчистіша, найніжніша, найпалкіша і найвідданіша любов. Твоє життя проходитиме серед палких поцілунків та найніжніших пестощів люблячої дружини. Ніким не впізнаний, удалині від всіх, ти житимеш життям найщасливішого чоловіка і батька. О Спартаку Спартаку любий мій, тебе молить бідна жінка, тебе заклинає нещасна мати, і донька твоя, чи чуєш, Спартаку, твоя дитина разом зі мною обіймає твої коліна, обливає слізьми й покриває поцілунками твої руки. З гіркими слізьми й стогонами обидві ми благаємо тебе, щоб ти зберіг своє життя заради нас, бо воно дорожче нам за всі скарби світу. Рука моя тремтить, виводячи ці рядки, сльози душать мене, течуть з очей і падають на папірус, такі гарячі, що у деяких місцях ними буде стерте написане мною.






