ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Капрера, 26 червня 1870 р. Любий мій Джованьйолі! Я прочитав цей твір на одному диханні, попри те, що в мене часу на читання майже немає. Я у захваті від твору і від Вас! Сподіваюся, що наші співвітчизники високо оцінять цей твір і, читаючи його, переконаються у необхідності зберігати непохитну стійкість, коли мова йде про боротьбу за святу справу — за честь і за волю. Ви, римлянин, описали не найкращий, проте найяскравіший період історії найбільшої республіки — період, коли гордовиті володарі світу погрузли в розпусті та у власних гріхах. І все ж геть зіпсуте покоління породило велетів, гідних подиву і захоплення, — жодному з попередніх поколінь годі до них рівнятися. «Серед усіх видатних людей найвизначнішим був Цезар», — сказав відомий філософ. Дійсно, справи Цезаря возвеличили описану вами епоху. Ви виліпили Спартака, цей неперевершений зразок стійкості, різцем Мікеланджело. Я, мов раб, що отримав волю, дякую Вам за це, а також за глибоке хвилювання, котре я відчував, читаючи Ваш твір. Не раз сльози котилися з очей моїх, не раз хвилювали подвиги поборника волі, і я був дуже засмучений тим, що Ваша повість виявилася закороткою. Тож нехай відродиться дух наших співгромадян, коли згадуватимуть великих героїв, що спочили у нашій рідній землі. Землі, де більше не буде ані гладіаторів, ані царів. Ваш Джузеппе Гарібальді За чотири дні до листопадових ід (10 листопада) 675 року римської ери, у часи консульства Публія Сервілія Ватія Ісаврійського і Апія Клавдія Пульхра, щойно зайнялось на світ, на вулицях Рима почав збиратися люд, що прибував з усіх куточків міста. Народ прямував до Великого цирку. З вузьких густонаселених провулків Есквіліна й Субури, де мешкав переважно простий люд, хлинула строката юрба. Люди різного віку й статків заполонили головні вулиці міста: Таберно

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Якщо ти не відкриєш мені таємниці, краще мені померти, аніж жити!

І із цими словами Арторікс вихопив з-за пояса кинджал і змахнув ним, збираючись нанести собі удар.

— Ні, ні, іменем великих богів! — вигукнула Мірца, благально склавши руки. — Ні! Не треба! — І додала: — Я віддам перевагу безчестю… перед тобою… волію втратити твою повагу до мене, аніж бачити твою смерть! Зупинися… вислухай мене… Арторіксе… я не можу бути твоєю, бо я не варта тебе… я помираю від сорому… але ти все дізнаєшся, мій коханий, обожнюваний Арторіксе!

І, затуливши обличчя руками, вона гірко заридала, потім квапливо заговорила:

— Рабинею… під батіг мого пана-звідника… катована різками, я належала іншим… — вона зупинилася на мить, потім ледь чутно додала:

— Я була… блудницею!.. — і знову заридала, низько схиливши голову й затуливши руками обличчя.

По цих словах обличчя Арторікса потемнішало, очі зблиснули від нестримного гніву, і, піднявши руку, що стискала кинджал, він крикнув потужним голосом:

— Хай будуть прокляті ці підлі торговці людьми… Хай буде прокляте рабство!.. Хай буде проклята людська жорстокість!..

Потім, вклавши кинджал у піхви, він кинувся до ніг Мірци, схопив її руки й, вкриваючи їх поцілунками, у пориві великої любові вигукнув:

— О кохана, не треба плакати… не плач! Ну, що ж? Хіба через це ти менш чиста, менш прекрасна в моїх очах, ти, жертва римського варварства? Вони отримали владу над твоїм тілом, але ніхто й ніщо не могло заплямувати чистоту твоєї душі.

— Залиш, залиш мене, дай сховатися від себе самої… — шепотіла Мірца, намагаючись знову затулити руками своє обличчя. — Тепер я повинна уникати твого погляду, я не можу витримати його. — Вона побігла у відгороджений закуток намету і кинулася в обійми Цетуль.

Арторікс із обожнюванням дивився на полотно, за яким зникла дівчина, потім вийшов, зітхнувши з полегшенням, бо те, що Мірца вважала непереборною перешкодою, Арторіксові нею не здавалося.

Наступного дня, щойно зійшла зоря, Марку Крассу, що розташувався табором в Оппіді Мамертинському, на відстані одного переходу від табору гладіаторів, принесли дощечку привезену ворожим вершником, гінцем Спартака. На дощечці було послання, написане грецькою мовою:

«Марку Ліцинію Крассу, імператорові, від Спартака привіт.

Мені необхідно зустрітися з тобою за десять миль від твого табору й за десять від мого. На краю дороги від Оппіда стоїть невелика вілла, що належить патрицію з Венусїї, Тітові Оссилію. Я перебуваю на цій віллі із трьомастами вершниками. Чи не викажеш мені таку милість приїхати сюди з такою ж кількістю своїх вершників? Звертаюся до тебе з усією щирістю, по честі, покладаючись також і на твою чесність.

Спартак».

Красс прийняв пропозицію гладіатора.