Якщо ти не відкриєш мені таємниці, краще мені померти, аніж жити!
І із цими словами Арторікс вихопив з-за пояса кинджал і змахнув ним, збираючись нанести собі удар.
— Ні, ні, іменем великих богів! — вигукнула Мірца, благально склавши руки. — Ні! Не треба! — І додала: — Я віддам перевагу безчестю… перед тобою… волію втратити твою повагу до мене, аніж бачити твою смерть! Зупинися… вислухай мене… Арторіксе… я не можу бути твоєю, бо я не варта тебе… я помираю від сорому… але ти все дізнаєшся, мій коханий, обожнюваний Арторіксе!
І, затуливши обличчя руками, вона гірко заридала, потім квапливо заговорила:
— Рабинею… під батіг мого пана-звідника… катована різками, я належала іншим… — вона зупинилася на мить, потім ледь чутно додала:
— Я була… блудницею!.. — і знову заридала, низько схиливши голову й затуливши руками обличчя.
По цих словах обличчя Арторікса потемнішало, очі зблиснули від нестримного гніву, і, піднявши руку, що стискала кинджал, він крикнув потужним голосом:
— Хай будуть прокляті ці підлі торговці людьми… Хай буде прокляте рабство!.. Хай буде проклята людська жорстокість!..
Потім, вклавши кинджал у піхви, він кинувся до ніг Мірци, схопив її руки й, вкриваючи їх поцілунками, у пориві великої любові вигукнув:
— О кохана, не треба плакати… не плач! Ну, що ж? Хіба через це ти менш чиста, менш прекрасна в моїх очах, ти, жертва римського варварства? Вони отримали владу над твоїм тілом, але ніхто й ніщо не могло заплямувати чистоту твоєї душі.
— Залиш, залиш мене, дай сховатися від себе самої… — шепотіла Мірца, намагаючись знову затулити руками своє обличчя. — Тепер я повинна уникати твого погляду, я не можу витримати його. — Вона побігла у відгороджений закуток намету і кинулася в обійми Цетуль.
Арторікс із обожнюванням дивився на полотно, за яким зникла дівчина, потім вийшов, зітхнувши з полегшенням, бо те, що Мірца вважала непереборною перешкодою, Арторіксові нею не здавалося.
Наступного дня, щойно зійшла зоря, Марку Крассу, що розташувався табором в Оппіді Мамертинському, на відстані одного переходу від табору гладіаторів, принесли дощечку привезену ворожим вершником, гінцем Спартака. На дощечці було послання, написане грецькою мовою:
«Марку Ліцинію Крассу, імператорові, від Спартака привіт.
Мені необхідно зустрітися з тобою за десять миль від твого табору й за десять від мого. На краю дороги від Оппіда стоїть невелика вілла, що належить патрицію з Венусїї, Тітові Оссилію. Я перебуваю на цій віллі із трьомастами вершниками. Чи не викажеш мені таку милість приїхати сюди з такою ж кількістю своїх вершників? Звертаюся до тебе з усією щирістю, по честі, покладаючись також і на твою чесність.
Спартак».
Красс прийняв пропозицію гладіатора.






