О Спартаку, мій Спартаку, пошкодуй свою доньку, пошкодуй мене, адже я лише слабка, нещасна жінка, я помру від розпачу й горя, якщо ти загинеш…
О Спартаку, пожалій мене… я так люблю, так обожнюю тебе й вклоняюся тобі більше, ніж вклоняються перед Всевишнім й богами! О Спартаку, пожалій мене!..
Валерія».
Неможливо передати словами, що відчував бідолашний гладіатор, читаючи цього листа. Він плакав, і рясні сльози струменіли на папірус, змішуючись зі слізьми, пролитими Валерією. Прочитавши листа, він підніс його до вуст і став цілувати палко, несамовито, шалено. Хтозна, де літали його думки? Хтозна, які райдужні видіння він бачив тепер… Хтозна, яким чудовим маревом він насолоджувався в цю мить…
Думки його текли, сумні й сповнені ніжності, але, нарешті, отямившись, він обтер очі, ще раз поцілував папірус і, згорнувши його, сховав у себе на грудях. Потім, одягнувши обладунки, узявши меч і щит, гукнув свого контубернала й наказав йому підвести коня, а вершникам передати, щоб вони були готові рушати за ним. Через півгодини, попередньо поговоривши із Граніком, він поскакав галопом із табору на чолі трьохсот вершників. Через кілька хвилин після від'їзду Спартака в його намет увійшла Мірца, а слідом за нею Арторікс. Юнак благав і заклинав дівчину відкрити йому причину, що заважає їй стати його дружиною, Мірца ж, як завжди, мовчала, важко зітхаючи й проливаючи сльози.
Читать дальше
— Я не можу більше так жити, повір мені, Мірцо! — говорив галл. — Не можу більше, клянуся тобі життям Спартака, що для мене набагато дорожче за моє власне, бо воно для мене священне. Клянуся, що в моїй любові до тебе, у моїй пристрасті немає нічого ницого, жодної слабкості людської. Вона стала величезною, вона заволоділа всіма моїми почуттями, всім моїм єством, всією душею. Коли мені стане відомо, що відвертає тебе від мене, що накладає на тебе заборону стати моєю, може… хтозна?.. може, мене переконає ця непереборна необхідність.
Арторікс говорив із глибоким хвилюванням, щиро і палко, голос його тремтів, обличчя зблідло. Перед Мірцою стояв чоловік, який говорив серцем. Вона була розчулена й переживала велике, невимовне горе.
— Арторіксе, — сказала вона крізь сльози, — Арторіксе, благаю тебе іменем богів твоїх, заради твоєї любові до Спартака, не наполягай, не розпитуй мене більше. Мені так важко! Якби ти тільки знав, якого горя ти мені завдаєш, о Арторіксе!
— Вислухай же мене, Мірцо, — сказав галл у пориві палкої любові, — вислухай мене. Клянуся тобі, я більше не можу жити. Бачити твоє чарівне обличчя, милуватися чистим сяйвом, яке випромінює твій погляд, твою ніжну, лагідну посмішку, знати, що я міг би бути володарем цього скарбу добра, і відмовитися від усього цього, — це понад мої сили.






