ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Капрера, 26 червня 1870 р. Любий мій Джованьйолі! Я прочитав цей твір на одному диханні, попри те, що в мене часу на читання майже немає. Я у захваті від твору і від Вас! Сподіваюся, що наші співвітчизники високо оцінять цей твір і, читаючи його, переконаються у необхідності зберігати непохитну стійкість, коли мова йде про боротьбу за святу справу — за честь і за волю. Ви, римлянин, описали не найкращий, проте найяскравіший період історії найбільшої республіки — період, коли гордовиті володарі світу погрузли в розпусті та у власних гріхах. І все ж геть зіпсуте покоління породило велетів, гідних подиву і захоплення, — жодному з попередніх поколінь годі до них рівнятися. «Серед усіх видатних людей найвизначнішим був Цезар», — сказав відомий філософ. Дійсно, справи Цезаря возвеличили описану вами епоху. Ви виліпили Спартака, цей неперевершений зразок стійкості, різцем Мікеланджело. Я, мов раб, що отримав волю, дякую Вам за це, а також за глибоке хвилювання, котре я відчував, читаючи Ваш твір. Не раз сльози котилися з очей моїх, не раз хвилювали подвиги поборника волі, і я був дуже засмучений тим, що Ваша повість виявилася закороткою. Тож нехай відродиться дух наших співгромадян, коли згадуватимуть великих героїв, що спочили у нашій рідній землі. Землі, де більше не буде ані гладіаторів, ані царів. Ваш Джузеппе Гарібальді За чотири дні до листопадових ід (10 листопада) 675 року римської ери, у часи консульства Публія Сервілія Ватія Ісаврійського і Апія Клавдія Пульхра, щойно зайнялось на світ, на вулицях Рима почав збиратися люд, що прибував з усіх куточків міста. Народ прямував до Великого цирку. З вузьких густонаселених провулків Есквіліна й Субури, де мешкав переважно простий люд, хлинула строката юрба. Люди різного віку й статків заполонили головні вулиці міста: Таберно

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Де ж ти, Крассе?

Уже дві години тому Спартак наказав забрати з поля бою Мірцу, яка проливала гіркі сльози. Її довелося відвести силою. Спартак знав, що йому призначено померти, але йому було б важко бути присутнім при загибелі сестри. Так само не хотілося, щоб і вона стала свідком його смерті. Минула ще година. Щит Спартака зрешетило градом пущених у нього дротиків. На його очах упали останні його друзі, що билися поруч із ним — Вісбальд і Арторікс. Падаючи, він із ніжністю звернувся до свого друга:

— Спартаку! В Елісії… побачу тебе серед…

Спартак бився один проти семисот чи восьмисот ворогів, що зімкнулися довкола нього живим кільцем. Вкритий ранами, він стояв серед сотень трупів, нагромаджених довкола нього. Очі його блищали, голос був подібний до грому. Зі швидкістю блискавки він обертав меча, наводячи на всіх жах, наносячи удари й убиваючи всіх тих, хто насмілювався напасти на нього. Але кинутий у нього з відстані дванадцяти кроків дротик важко поранив його у ліве стегно. Він упав на ліве коліно й, перекинувши у бік ворогів свій щит, продовжував розмахувати мечем з нелюдською мужністю. Нарешті, уражений сімома чи вісьмома дротиками, кинутими в нього з відстані десяти кроків, він упав горілиць і встиг вимовити одне тільки слово: «Ва…ле…рія…» — і випустив дух. Охоплені подивом, мовчки оточили його римляни, що бачили, як він боровся. Від першої до останньої хвилини він бився як личить героєві, і загинув смертю героя.

Так закінчила своє життя ця незвичайна людина, у якій поєднувалися високі якості душі, неабиякий розум, неприборкана відвага, надзвичайна мужність і глибока мудрість — усі якості, необхідні для того, аби він міг стати одним із найбільш прославлених полководців, справи якого історія передавала б з покоління в покоління.

За дві години римляни пішли у свій табір. Похмуру тишу що панувала на бойовищі під сумним місячним світлом, порушували тільки стогони поранених і вмираючих, що лежали упереміж з мерцями. По цій рівнині тинялася якась тінь, ледве пробираючись серед тіл, якими було засіяне поле. Повільно й обережно просувалася вона до того місця, де точився найдовший бій. Коли на неї падало місячне світло, тінь іскрилася яскравим блиском. Це був воїн, шолом і збруя якого блищали у сяєві місяця. Це був, напевно, гладіатор або римлянин. Воїн довго ходив полем, поки не дійшов до того місця, де було нагромаджено найбільше трупів і де поліг Спартак.

Тут воїн зупинився. Він був стрункий, невеличкий на зріст. Схиливши голову, він розглядав неживі тіла, поки нарешті розшукав труп полководця гладіаторів і опустився перед ним на коліна. Не без зусиль піднявши його біляву голову, він поклав її на труп одного з римських центуріонів, якого вразив своєю рукою Спартак.