— Ні, — вигукнула у пориві палкої любові дівчина, пестячи його, — ні, ми не в Елісії… Це я, я, твоя Мірца… ти живий… будеш жити… бо я хочу, щоб ти залишився живий… Мені потрібне твоє життя, адже ти залишишся жити, мій коханий?..
Галл заплющив очі, ніби побоюючись, щоб не зникло це дивовижне видіння. Але палкі поцілунки дівчини розсіяли його дрімоту, і, розплющивши очі, що на мить зажевріли живим вогнем, і обіймаючи слабкими руками шию Мірци, він прошепотів:
— Значить, це правда?.. Я ще живий… і мені даровано… перед смертю… невимовну… насолоду твоїх поцілунків?..
— Так, так, тобі, тобі, мій Арторіксе… але ти не повинен померти… я твоя… твоя… всім серцем.
— О, я помираю щасливим!.. Гез… почув мої благання… — голос Арторікса дедалі слабшав, хвилювання радості виснажили його останні життєві сили.
— Мірцо!.. — вигукнув він, цілуючи дівчину. — Я… помираю…
Дівчина вустами відчула, як затремтіли його губи, і, почувши важкий і хрипкий подих, та зрозумівши, що її коханий згасає, вона прошепотіла:
— Не помирай… почекай мене… помремо разом і разом підемо в Елісій!..
Вона вихопила з піхов меча, що висів на поясі Арторікса, і, не здригнувшись, твердою рукою встромила його собі в сонну артерію, звідки ключем бризнула кров.
— З тобою, — шепотіла вона, міцно обіймаючи коханого юнака, — я помираю, з тобою увійду в обитель блаженних.
— Що… ти зробила?.. — ледве чутно запитав умираючий.
— Я розділяю твою долю… коханий мій…
Удар клинка розрізав найважливішу для життя артерію. Дівчина ще тісніше пригорнула юнака до своїх грудей, і, зливши свої вуста в бажаному поцілунку, після короткої агонії закохані випустили дух.
У цю хвилину два гладіатори, обережно крокуючи полем, підійшли до того місця, де лежав Спартак, і, піднявши його труп, загорнули в широке вовняне покривало темного кольору. Один із них тримав труп за ноги, другий підтримував голову. Не без зусиль винесли вони його з поля бою. Пройшовши понад дві милі, вони вийшли на дорогу, де на них чекав віз, запряжений двома волами. Поклавши на цей сільський віз тіло фракійця, вони прикрили його безліччю мішків із зерном, звалених на землі біля воза, щоб приховати тіло Спартака від сторонніх очей.
Читать дальше
Після цього віз від'їхав. Солдати йшли слідом за ним. Це були близнюки Ацилій і Аквілій, сини Либедія, управителя тускуланської вілли Валерії. Цілком імовірно, вони везли тіло загиблого вождя на віллу його дружини.
Через два тижні після бою війна із гладіаторами скінчилася. Ті кілька тисяч гладіаторів, які вціліли від цієї різанини, втекли у гори. Але за кілька днів їх було знищено Крассом і Помпеєм, який прибув на місце воєнних дій. У полон потрапило не більше семи тисяч. Усіх їх повісили уздовж Аппієвого шляху, від Капуї до Рима.






