ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

— Нема на вас революції! Я б вас у один кукурік ліквідував як клас!

Феодосія, 1959

Я сидів на березі Дніпра у Каховці. А сиджу тут тому, що мені батько наказав тут сидіти. Він пішов до пристані довідатися, коли йде пароплав на Херсон, щоб нам поїхати далі, а мені наказав стерегти наші речі.

Уже вечір, але не темно. Місяць викотився над плавнями і сріблить дрібні хвилі Дніпра.

Я задивився на місяць, на плавні, на Дніпро. Я вже вмію читати й писати, і мені, дивлячись на цю красу, хочеться скласти такого вірша про свій край, як складав Тарас Шевченко. Я вже починаю підбирати слова. Але мій погляд падає на берег. Тут, поблизу мене, на перекинутому догори дном човні, схилилося дві постаті. Вони склали свої натруджені руки на коліна і півголосом розмовляють між собою. До мене доносяться слова:

— Жиди… жиди… жиди лізуть нам тепер на шиї… Царя збулися, а жидам піддалися…

Раптом моє око ловить ще одну постать позаду розмовників. На тлі голубого Дніпра я виразно бачу силует насупленого обличчя з гачкуватим носом. З насупленого обличчя вириваються слова:

— Какіє жиди?

— Чого ти прив’язався, христопродавець?! Іди собі, поки не пірнув у Дніпро раків шукати.

Гачкуватий ніс рвучко витягає руку з кишені, й перед двома обличчями темною сталлю виблискує револьвер.

— Я вам покажу жидів, хахляцькі ваші морди.

— Та що ви, товаришу начальник. То ми так, жартуючи…

— Жартуючи? Так от, жартуючи ставайте на коліна й просіть прощення, бо заведу зараз до чека. Там вам жаба цицьки дасть.

Натруджені коліна згинаються і стають на мокрий пісок.

— Звиняйте, товаришу начальник, то ми так, нехотя згадали…

Місяць сховався за хмару. Я розгубив слова своєї першої пісні. Мені, малому, стало страшно. Мені здалося тоді, що то я бачив всю свою Україну на колінах перед гачкуватим носом.

З того часу немало води у Дніпрі утекло, а мені й зараз все страшно. Страшно, коли бачу згорблених жінок і дітей на буряках колгоспних ланів, коли бачу знесиленого старика у безкінечній черзі за булочкою, коли бачу крізь ґрати товарних вагонів безкровні людські обличчя, коли бачу гачкуваті й кирпаті носи з пістолетами на поясах.

Дрогобич, 1946

— Так хочеться жити, так хочеться жити, а мусиш вмирати.

Хто промовив ці слова? Злодій перед шибеницею? Вояка, подоланий ворогом у відкритому кривавому бою? Старий, що не нажився на світі?

Хто б не вимовив ці слова, вони не можуть не сколихнути людської душі, коли вони донесуться до неї.

Та слова ці промовив не злодій перед шибеницею, не вояка, подоланий на полі бою, не старик, що не нажився на світі.

Той, хто промовив ці слова, нікого не грабував і не вбивав, не виступав ні проти кого зі зброєю в руках, проте був переможений підступним і лютим ворогом. Він не нажився на світі, бо прожив усього шість років. Це була дитина, мій рідний брат.