— Нема на вас революції! Я б вас у один кукурік ліквідував як клас!
Феодосія, 1959
Я сидів на березі Дніпра у Каховці. А сиджу тут тому, що мені батько наказав тут сидіти. Він пішов до пристані довідатися, коли йде пароплав на Херсон, щоб нам поїхати далі, а мені наказав стерегти наші речі.
Уже вечір, але не темно. Місяць викотився над плавнями і сріблить дрібні хвилі Дніпра.
Я задивився на місяць, на плавні, на Дніпро. Я вже вмію читати й писати, і мені, дивлячись на цю красу, хочеться скласти такого вірша про свій край, як складав Тарас Шевченко. Я вже починаю підбирати слова. Але мій погляд падає на берег. Тут, поблизу мене, на перекинутому догори дном човні, схилилося дві постаті. Вони склали свої натруджені руки на коліна і півголосом розмовляють між собою. До мене доносяться слова:
— Жиди… жиди… жиди лізуть нам тепер на шиї… Царя збулися, а жидам піддалися…
Раптом моє око ловить ще одну постать позаду розмовників. На тлі голубого Дніпра я виразно бачу силует насупленого обличчя з гачкуватим носом. З насупленого обличчя вириваються слова:
— Какіє жиди?
— Чого ти прив’язався, христопродавець?! Іди собі, поки не пірнув у Дніпро раків шукати.
Гачкуватий ніс рвучко витягає руку з кишені, й перед двома обличчями темною сталлю виблискує револьвер.
— Я вам покажу жидів, хахляцькі ваші морди.
— Та що ви, товаришу начальник. То ми так, жартуючи…
— Жартуючи? Так от, жартуючи ставайте на коліна й просіть прощення, бо заведу зараз до чека. Там вам жаба цицьки дасть.
Натруджені коліна згинаються і стають на мокрий пісок.
— Звиняйте, товаришу начальник, то ми так, нехотя згадали…
Місяць сховався за хмару. Я розгубив слова своєї першої пісні. Мені, малому, стало страшно. Мені здалося тоді, що то я бачив всю свою Україну на колінах перед гачкуватим носом.
З того часу немало води у Дніпрі утекло, а мені й зараз все страшно. Страшно, коли бачу згорблених жінок і дітей на буряках колгоспних ланів, коли бачу знесиленого старика у безкінечній черзі за булочкою, коли бачу крізь ґрати товарних вагонів безкровні людські обличчя, коли бачу гачкуваті й кирпаті носи з пістолетами на поясах.
Дрогобич, 1946
— Так хочеться жити, так хочеться жити, а мусиш вмирати.
Хто промовив ці слова? Злодій перед шибеницею? Вояка, подоланий ворогом у відкритому кривавому бою? Старий, що не нажився на світі?
Хто б не вимовив ці слова, вони не можуть не сколихнути людської душі, коли вони донесуться до неї.
Та слова ці промовив не злодій перед шибеницею, не вояка, подоланий на полі бою, не старик, що не нажився на світі.
Той, хто промовив ці слова, нікого не грабував і не вбивав, не виступав ні проти кого зі зброєю в руках, проте був переможений підступним і лютим ворогом. Він не нажився на світі, бо прожив усього шість років. Це була дитина, мій рідний брат.






