Стати, 1957
— О, не кажіть, цей тридцять третій рік і я не можу забути.
— Наголодувалися й ви?
— Ні, я не голодував.
— Хіба, може, ви жили тоді не в Україні?
— Я жив в Україні, у Харкові, працював машиністом на паровозі, їздив часто до Москви і привозив звідти паляниці з нашої української пшениці. А люди ж мерли, як мухи. Ой, страшно ж було!
Одного разу, як я збирався їхати до Москви, підійшов до мене чоловік. Чоловік! Одна назва — чоловік! Ноги — опухлі, як колоди, а голова — череп, шкурою обтягнутий.
— Чи у вас тут на роботу не приймають? — питає.
— Здається, кажу, нам треба робітника на колію. А документи маєш?
— Маю, — каже. Витяг з-за пазухи папірця і дав мені. Я прочитав: «Білокінь Степан Григорович, уродженець села Тихі Води. Людоїд. З’їв свого рідного брата».
— Е ні, чоловіче, — кажу, — з такими документами тебе не приймуть ніде. Зайди он у ту контору, та цю бумажку краще не показуй.
— Та й що ж? Прийняли на роботу його?
— У нас я його не бачив. Одного разу, як ішов з роботи додому, бачив на вулиці під муром серед померлих з голоду одного чи сто таких, як той Білокінь. Я так і подумав тоді, що то він був. Та ось недавно читаю газету. На першій сторінці — фотографія і підпис: «Білокінь Степан Григорович. Передовик, раціоналізатор».
— То що ж, він?
— Хто його знає? Ніби він. Може, не вмер тоді до краю, вичуняв і тепер вибився в люди.
— Забув, що з’їв рідного брата?
Феодосія, 1960
Його не вивезли на Сибір разом з іншими куркулями через те, що він був сліпий. Не з жалости, звичайно, а просто не хотіли завдавати собі мороки.
— Старий, сліпий, він і так скоро дуба вріже, — вирішили. Землі він не мав, а був у нього млин-вітряк. Старий хоч нічого не бачив, працював у млині ловко. Там він знав напам’ять кожний закуток, кожний ланцюг, і очі йому не потрібні були при роботі. Того млина збудував він тоді, як ще був молодий і зрячий. Млин давав йому добрі прибутки, і старий жив, не бідуючи.
Він колись мав дружину і сина. Та син не вернувся з війни, а дружина померла з туги за сином.
Коли млин забрали, старий рідко виходив зі своєї халупи, яку йому лишили на його подвір’ї. Незрячі очі западали все глибше, осувалися плечі й на спині виростав горб.
Ніхто не знав, як жив і чим харчувався незрячий, та одного погожого дня старий приплентався до контори колгоспу. Боязко переступивши поріг; зняв кривими пальцями шапку і промовив:
— Ви в мене забрали двадцять лантухів борошна, то дайте мені тепер хоч півпуда на галушки.
Голова колгоспу обернув до нього своє щуряче обличчя і довго дивився на постать, що нагадувала примару.
— Та можна буде дати йому трохи муки, — промовив скрипучим голосом.
Уповноважений-п’ятдесятитисячник нервово засовався на кріслі.
— Каму? Етаму кравапійце? Ти што-нібудь саабражаєшь сваєй башкой? Мягкатєлая душа твая.






