ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Химера Михайло Масютко Хочу я на мертвому папері Передати полум'я думок, Мрій моїх розгнузданий критерій Під тягою фатуму не вмовк. Виданням цієї книжки до нас зі своєю пережитою-перестражденною Правдою приходить Михайло Масютко. Його ім’я, як і літературні праці, нині більше знані поза Україною. А його Українська Батьківщина, за яку він терпів і страждав у таборах Колими і Мордовії, а згодом під чужим кривавим прапором пройшов від осоружної Колими аж до Берліна, мусить знати правду про сподвижницьке і гідне життя свого сина. Можливо, найбільше шанувати і гордитися Михайлом Масютком мало б його рідне село Чаплинка на Херсонщині, де він народився 18 листопада 1918 року. Мати його була вчителькою, а батько працював регентом при церкві. Саме через фах батька почалися проблеми з владою. Лише коли батько покинув працю в церкві й почав працювати керівником сільського хору, родині вдалось уникнути репресій. На початку 30—тих, побоюючись можливих репресій і голоду, родина переїхала до містечка Олешки (нині Цюрюпінськ). Тут їх застав голод. Вони опухали, як і інші односельці, та не померли. Щоб урятувати дітей і дружину від голоду, батько пішов до Криму' в надії дістати хліба. Дружина зшила йому спеціальну вузеньку торбину, в яку батько насипав борошна, підперезався нею, щоб привезти дітям хліба. Під час переходу Перекопа, торбину знайшли й відібрали. Тоді, рятуючись від голоду батьки з молодшим сином Вадимом втекли до Криму, де голоду не було. Михайло, середній син Масютків (найстарший, Сергій, на той час уже навчався в Херсоні), закінчивши в Олешках семирічку, пішов далі вчитися на робітничий факультет Херсонського педінституту. Тут щоденною мискою гарячої страви, яку видавали студентам, рятувався від голоду. Михайло Масютко 1934 року вступив на історико-філологічний факульте

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Стати, 1957

— О, не кажіть, цей тридцять третій рік і я не можу забути.

— Наголодувалися й ви?

— Ні, я не голодував.

— Хіба, може, ви жили тоді не в Україні?

— Я жив в Україні, у Харкові, працював машиністом на паровозі, їздив часто до Москви і привозив звідти паляниці з нашої української пшениці. А люди ж мерли, як мухи. Ой, страшно ж було!

Одного разу, як я збирався їхати до Москви, підійшов до мене чоловік. Чоловік! Одна назва — чоловік! Ноги — опухлі, як колоди, а голова — череп, шкурою обтягнутий.

— Чи у вас тут на роботу не приймають? — питає.

— Здається, кажу, нам треба робітника на колію. А документи маєш?

— Маю, — каже. Витяг з-за пазухи папірця і дав мені. Я прочитав: «Білокінь Степан Григорович, уродженець села Тихі Води. Людоїд. З’їв свого рідного брата».

— Е ні, чоловіче, — кажу, — з такими документами тебе не приймуть ніде. Зайди он у ту контору, та цю бумажку краще не показуй.

— Та й що ж? Прийняли на роботу його?

— У нас я його не бачив. Одного разу, як ішов з роботи додому, бачив на вулиці під муром серед померлих з голоду одного чи сто таких, як той Білокінь. Я так і подумав тоді, що то він був. Та ось недавно читаю газету. На першій сторінці — фотографія і підпис: «Білокінь Степан Григорович. Передовик, раціоналізатор».

— То що ж, він?

— Хто його знає? Ніби він. Може, не вмер тоді до краю, вичуняв і тепер вибився в люди.

— Забув, що з’їв рідного брата?

Феодосія, 1960

Його не вивезли на Сибір разом з іншими куркулями через те, що він був сліпий. Не з жалости, звичайно, а просто не хотіли завдавати собі мороки.

— Старий, сліпий, він і так скоро дуба вріже, — вирішили. Землі він не мав, а був у нього млин-вітряк. Старий хоч нічого не бачив, працював у млині ловко. Там він знав напам’ять кожний закуток, кожний ланцюг, і очі йому не потрібні були при роботі. Того млина збудував він тоді, як ще був молодий і зрячий. Млин давав йому добрі прибутки, і старий жив, не бідуючи.

Він колись мав дружину і сина. Та син не вернувся з війни, а дружина померла з туги за сином.

Коли млин забрали, старий рідко виходив зі своєї халупи, яку йому лишили на його подвір’ї. Незрячі очі западали все глибше, осувалися плечі й на спині виростав горб.

Ніхто не знав, як жив і чим харчувався незрячий, та одного погожого дня старий приплентався до контори колгоспу. Боязко переступивши поріг; зняв кривими пальцями шапку і промовив:

— Ви в мене забрали двадцять лантухів борошна, то дайте мені тепер хоч півпуда на галушки.

Голова колгоспу обернув до нього своє щуряче обличчя і довго дивився на постать, що нагадувала примару.

— Та можна буде дати йому трохи муки, — промовив скрипучим голосом.

Уповноважений-п’ятдесятитисячник нервово засовався на кріслі.

— Каму? Етаму кравапійце? Ти што-нібудь саабражаєшь сваєй башкой? Мягкатєлая душа твая.