ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Зачинається книга, іменована Декамерон, [1] «Декамерон» — грецькою мовою означає «десятиденник». Назва пародіює відомий в добу середньовіччя твір Св. Амброзія «Гексамерон» — «шестиденник» — в якому йдеться про створення світу за шість днів. Дані коментарі є поширенням і доповненням перекладацьких коментарів до українського видання «Декамерону» 1964 року, видавництво «Дніпро», Київ. Крім цього, використовувались також коментарі групи авторів до італійського видання (G.Boccaccio, Decameron, a cura di Vittore Branca, 2w., Torino, Einaudi, 1992), коментарі Н. Б. Томашевського до видання твору російською мовою (Дж. Боккаччо, «Декамерон», Кишинев, Штиица, 1992. — С. 583–599) і енциклопедичний довідник Italia, Novara, De Agostini, 1989. прозвана Принц Галеотто, [2] Принц Галеотто — персонаж легенд про лицарів Круглого столу, посередник між Ланцелотом та його коханою Джіневрою, дружиною короля Артура. Ймовірно, автор так назвав свій твір, щоб підкреслити власне бажання прислужитися прекрасним дамам порадою і розрадою. в якій міститься сто оповідок, що розказали за десять день семеро дам і троє кавалерів Спочувати чужому горю — притаманна людям річ; усім воно пристало, а найпаче тим, що самі утіхи потребували і в інших її знаходили. Як хто коли шукав того спочуття і мав із нього радість і одраду, то і я того десятка. З первого-бо молоду мого та й до сього часу палав я високою і шляхетною любов'ю, більше, може, аніж воно станові моєму низькому личило; [3] « …палав я високою, шляхетною любов'ю, більше, може, аніж воно станові моєму низькому личило… » — натяк на пристрасть Боккаччо — за походженням купця і міщанина — до дівчини шляхетного роду, Марії Аквінської (Ф'ямметти) — позашлюбної дочки Неаполітанського короля Роберта Анжуйського. Ця напівавтобіографічна деталь цілком відпові

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Тоді Саладін обійняв його ніжно, поцілував і промовив плачучи: — Ну, щасти вам боже!

По сій мові вийшов із кімнати, а за ним і паші, попрощавшися з мессером Тореллом, пішли до великої зали, де стояла налаштована постіль. Було вже нерано, і ворожбит квапив їх, щоб добре справити своє діло. Тут прийшов лікар із снодійним зіллям і, запевнивши хворого, що сей напій його покріпить, дав йому випити; невдовзі мессер Торелло заснув. Так його, сонного, й перенесено з Саладінового наказу на те розкішне ліжко, і сам султан поклав йому в приголів'ї чудовий предорогий вінець із таким знаком, що згодом усім ясно стало, що то гостинець од Саладіна лицаревій дружині; потім надів йому на палець каблучку з карбункулом, що світився так, мов смолоскип горів, — тому каменю й ціни не було, — тоді приперезав йому шаблю з коштовними оздобами, на шию почепив намисто з перел небачених і самоцвітів, поставив із двох боків дві золоті миси, повні червінців, і поклав іще багато намиста всякого, перснів, поясів литих — усього й не перекажеш. Сеє зробивши, він іще раз поцілував мессера Торелла, а ворожбитові сказав, щоб і той не гаявся: і справді, ліжко з мессером Тореллом тут же і при Саладінові знялося з місця й полетіло, а султан залишився, говорячи про нього з своїми пашами.

Уже мессер Торелло опинився, як і бажав того, в Золотоверхому Петрівському соборі в Павії, з усіма тими оздобами й кленодами, і ще спав, коли задзвонено до ранньої служби і ризничий, увійшовши до церкви з свічкою в руці, зразу загледів теє пишне ложе; здивований і перестрашений, він кинувся тікати. Як побачив настоятель із ченцями, що він тікає, зачудувались і спитали його, в чім річ. Ризничий розказав їм.

— Гай-гай, — сказав йому настоятель, — ти вже в нашім монастирі не новак і не слимак який, а так перелякався! Ану ходімо подивимось, що там воно за вова.

Посвітивши свічки, настоятель із ченцями пішли до церкви й побачили теє ліжко пишне да розкішне, а на ньому лицаря сонного; поки вони стояли так оподаль, боязко розглядаючи тую неймовірну пишноту, дія випитого трунку пройшла, і мессер Торелло, глибоко зітхнувши, прокинувся. Як побачили те ченці, а з ними й настоятель, полякались і рвонули навтікача, гукаючи: «Господи, помилуй!»

Мессер Торелло розплющив очі, розглянувся кругом і зрозумів, що він там і є, куди просив у Саладіна, щоб його доправлено. Тоді підвівся, сів на ліжкові й почав роздивлятись на ті скарби, що були круг нього; хоч і раніше відома була йому гойність Саладінова, та аж тепер спізнав він по-справжньому, яка її міра. Не сходячи з постелі, він почув, як тікають од нього ченці, і догадався, з якої причини, та й окликнув настоятеля по імені, попрохавши не боятись його, бо він — Торелло, його небіж.