ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Диктатор Сергій Постоловський Влада не дається до всіх рук одразу. Вона як жінка, що може належати одному чоловікові. Павло Загребельний Грішнику нема спокутування. Найбільше – прощення жертви. Але часто, навіть отримавши прощення, він не може жити. Жауме Кабре У нього було життя, аби його прожити, битва, щоби боротися, і мета, заради якої не шкода померти. Роберт Харріс © С. Р. Постоловський, 2020 © М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020 Герої та події даної книги є художньою вигадкою. Можливий збіг з реальними людьми – випадковість. Проте певні факти хронології і подій взяті із сучасної історії. Все інше – спроба автора побудувати альтернативний сценарій майбутнього. Перед Богом та історією – Вони так і стоять переді мною, синку. Усі мої хлопці і ті наші дівчатка. Мої друзі. І що би хто сьогодні не базікав про них, не вір нікому! Все то брехня, данина вашій клятій моді, заздрість невдах. Правда ніколи не буває зручною. Вона завжди болюча і неприємна. Правда гидка і дратівлива. І так вже сталося, що на цьому світі залишилась тільки одна людина, яка знає ту правду. Це я, Миколо. Твій рідний дід. Ми знаходимося у його світлій та просторій вітальні, від якої віє чимось далеким, таємничим, несказаним у свій, назавжди втрачений час. І посеред того всього сидить він – чоловік, чия кров тече в моїх жилах. Дід завжди любив масштаб, справжню красу вчинків та простору, який його оточує, справедливих та безстрашних людей, до яких належав і сам, розкішних панянок, які щоразу розбивали його чуйне, а іноді жорстоке серце, висмоктуючи з нього долари, євро та українські гривні, які він жменями жбурляв їм під ноги. Його любили бандити, відверті злодії, цигани, бармени, офіціанти та київські таксисти. Його світлий розум цінували професори й академіки, депутати і міністри в той час, як

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Мчав вулицями міст і автошляхами країни, летів понад морем, гомонів зеленим листям садів і парків і дарував тепло, аби закінчитися, промайнути, коли вже грудень забиратиме сонце своїми хуртовинами, а після, вже знову по весні, – березень промайне проливними дощами, за якими десь вже аж наприкінці квітня, знову вигляне воно – вічне й неповторне сонце.

З висоти вікон, що заміняли стіну, Кутній дивився на центр Києва. Місто було заклопотаним. Затори, люди, різні звуки, лайка, злість і ненависть одне до одного, готовність захищати тільки своє, до самісінького кінця, незважаючи ні на що. Ані Майдан, ні смерті Небесної сотні, ні загроза російської агресії – ніщо не міняло українців. І надалі кожен з них вперто залишався самим собою – хто ідеалістом, хто циніком, хто бовдуром, а хто хитрим хапугою.

Другий місяць поспіль Кутній працював на генерала. І те, що він побачив, уразило Миколу Сергійовича. Ситуативний аналітичний Центр, який працює на невідомого ще Кутньому замовника, був дійсно потужною структурою.

Взагалі, юридично Центру як аналітично-дослідної структури не існувало. Його співробітники числилися хто де. Але жодного нарікання, тому що розцінки на розум у тому Центрі були досить поважні. І саме цей фактор визначав навесні 2014 року абсолютно все.

Та й колектив підібрався – ще той. Кожен зі своєю старою історією, своєю таємницею, амбіціями та планами. Вони були різні, хтось десь раніше перетинався, когось Кутній бачив уперше. Але усі мали ясний розум і певні неординарні здібності. Математики, аналітики, політологи, економісти, фінансисти, соціологи, психологи, офіцери спецслужб, два колишніх військових журналіста, айтішники і група силового блоку. Різні люди, різні долі, але усі вони мали працювати над рекомендаціями й прогнозами, на основі яких хтось невідомий для них усіх приймав рішення.

Читать дальше

Центр був «фабрикою думки», чиї прогнози цінувалися у певних політичних та фінансово-промислових колах Києва, Вашинґтона і Брюсселя. На роль керівника Центру без жодних вагань та довгих диспутів було обрано Максима Віталійовича Доброзная – генерала спецслужб, колишнього розвідника-нелегала, професійного аналітика й оперативника. У коридорах Центру ходили про нього легенди, які обростали новими подробицями, що додумували підлеглі Доброзная. Максиму Віталійовичу дуже личило його прізвище, адже при першому погляді на нього людина починала нервувати. Здавалося, що він знає про вас усе.

– Ти знаєш, Миколо, він був дивовижною особистістю. Статний такий чоловік. Сивуватий вже, хоча і сорока не виповнилося. Жінкам подобався. Чоловіки його боялися. Він умів переконувати. І вмів примушувати. Але також він умів вірити. Вірити в те, чим займався, чому присвятив своє життя.