Диктатор
Сергій Постоловський
Влада не дається до всіх рук одразу. Вона як жінка, що може належати одному чоловікові.
Павло Загребельний
Грішнику нема спокутування. Найбільше – прощення жертви. Але часто, навіть отримавши прощення, він не може жити.
Жауме Кабре
У нього було життя, аби його прожити, битва, щоби боротися, і мета, заради якої не шкода померти.
Роберт Харріс
© С. Р. Постоловський, 2020
© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020
Герої та події даної книги є художньою вигадкою.
Можливий збіг з реальними людьми – випадковість.
Проте певні факти хронології і подій взяті із сучасної історії.
Все інше – спроба автора побудувати альтернативний сценарій майбутнього.
Перед Богом та історією
– Вони так і стоять переді мною, синку. Усі мої хлопці і ті наші дівчатка. Мої друзі. І що би хто сьогодні не базікав про них, не вір нікому! Все то брехня, данина вашій клятій моді, заздрість невдах. Правда ніколи не буває зручною. Вона завжди болюча і неприємна. Правда гидка і дратівлива. І так вже сталося, що на цьому світі залишилась тільки одна людина, яка знає ту правду. Це я, Миколо. Твій рідний дід.
Ми знаходимося у його світлій та просторій вітальні, від якої віє чимось далеким, таємничим, несказаним у свій, назавжди втрачений час. І посеред того всього сидить він – чоловік, чия кров тече в моїх жилах.
Дід завжди любив масштаб, справжню красу вчинків та простору, який його оточує, справедливих та безстрашних людей, до яких належав і сам, розкішних панянок, які щоразу розбивали його чуйне, а іноді жорстоке серце, висмоктуючи з нього долари, євро та українські гривні, які він жменями жбурляв їм під ноги. Його любили бандити, відверті злодії, цигани, бармени, офіціанти та київські таксисти. Його світлий розум цінували професори й академіки, депутати і міністри в той час, як ціла купа невдах і «невизнаних геніїв» заздрили дідові і писали свої нудні дисертації, намагалися зарекомендувати себе політичними експертами чи то письменниками століття. Але нічого в них не виходило, бо вони були сірими та звичайними, без Божої мітки, без сили волі та завзятої вдачі, яка завжди виштовхувала мого діда з глибоких ям, здавалося б, однозначної та кінцевої безвиході.
Він не був схожим на інших. Прискіпливий до деталей, консерватор із чітко вираженими авторитарними нотками у всій своїй риториці та безлічі діянь, він любив вікторіанську епоху, яку сміливо поєднував із французьким неокласицизмом. Йому так подобалось. Думка інших не мала для нього жодного значення, наче такої і не існувало, ніколи не було, навіть не з’являлося на світ.
Дід був особистістю.






