ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Диктатор Сергій Постоловський Влада не дається до всіх рук одразу. Вона як жінка, що може належати одному чоловікові. Павло Загребельний Грішнику нема спокутування. Найбільше – прощення жертви. Але часто, навіть отримавши прощення, він не може жити. Жауме Кабре У нього було життя, аби його прожити, битва, щоби боротися, і мета, заради якої не шкода померти. Роберт Харріс © С. Р. Постоловський, 2020 © М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020 Герої та події даної книги є художньою вигадкою. Можливий збіг з реальними людьми – випадковість. Проте певні факти хронології і подій взяті із сучасної історії. Все інше – спроба автора побудувати альтернативний сценарій майбутнього. Перед Богом та історією – Вони так і стоять переді мною, синку. Усі мої хлопці і ті наші дівчатка. Мої друзі. І що би хто сьогодні не базікав про них, не вір нікому! Все то брехня, данина вашій клятій моді, заздрість невдах. Правда ніколи не буває зручною. Вона завжди болюча і неприємна. Правда гидка і дратівлива. І так вже сталося, що на цьому світі залишилась тільки одна людина, яка знає ту правду. Це я, Миколо. Твій рідний дід. Ми знаходимося у його світлій та просторій вітальні, від якої віє чимось далеким, таємничим, несказаним у свій, назавжди втрачений час. І посеред того всього сидить він – чоловік, чия кров тече в моїх жилах. Дід завжди любив масштаб, справжню красу вчинків та простору, який його оточує, справедливих та безстрашних людей, до яких належав і сам, розкішних панянок, які щоразу розбивали його чуйне, а іноді жорстоке серце, висмоктуючи з нього долари, євро та українські гривні, які він жменями жбурляв їм під ноги. Його любили бандити, відверті злодії, цигани, бармени, офіціанти та київські таксисти. Його світлий розум цінували професори й академіки, депутати і міністри в той час, як

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Усі сили – на мої завдання! Ані кроку в сторону!

– Я маю час, аби подумати? Можливість відмовитися?

Генерал зітхнув, узяв аркуш чистого паперу, написав щось ручкою і простягнув його Кутньому.

– Це ваша заробітна плата на місяць. У євро. Часто будете працювати без вихідних. Будуть і відрядження. Два-три рази на рік зможете брати відпустку. Коротку. Не більше п’яти-семи днів. Якщо спрацюємось, років за два отримаєте ще квартиру.

– А кар’єрні бонуси?

– Ви будете звітувати виключно мені. Вважайте це вашим кар’єрним бонусом. Багато хто з ваших колег про таке навіть і не мріє.

– Але чому саме я?

– Ви здалися нам перспективним. Побачимо, чи не обманюємо ми себе.

– Ми – це хто?

– Рано вам ставити такі питання. Поки що рано.

– І що я маю робити?

– На жаль, про це я можу вести з вами розмову виключно після вашої згоди.

– Але ж…

– То що скажете?

– Навіть…

– Виходити на роботу з вівторка. У понеділок навіть кораблі з гавані не виходять. Додаткову інформацію отримаєте у мого помічника.

– І все ж таки…

– Вам не подобаються наші умови?

– Не в цьому річ…

– Тоді не перебивайте мене, будь ласка! Я так розумію, що ви з нами?

Генеральська тональність, його стрімкий та тяжкий погляд, дихання, все це тиснуло на Миколу Сергійовича, і він зрозумів, що пірнає у невідомість тільки тоді, коли сказав:

– Гаразд, я з вами. Подивимося, що з того вийде.

– Або пан, або пропав! Поважаю! Люблю таких, як ви, – засміявся генерал.

– Яких?

– Ризикових та амбітних. Ви ж, напевно, себе Гемінґвеєм уявляєте? Жалкуєте, що не в той час і не в тій країні з’явилися на світ?

Кутній спокійно дивився на генерала. В нього не було бажання щось йому пояснювати, сперечатися, доводити. Він просто сидів і думав, яким чином має повідомити усіх своїх теперішніх клієнтів. Адже цифра, написана генеральською рукою на простому аркуші білого паперу, визнача-ла все.

– Я можу йти? – запитав він у генерала.

– Ну, йдіть. Але вже у вівторок ми будемо чекати на вас. І моя вам порада. Не накойте дурниць у найближчі дні! Ви нам потрібні.

Кутній кивнув головою, потиснув міцну руку генерала і пішов геть.

Він не знав, хто був його співрозмовником, яку групу впливу чи організацію він представляв, його можливостей та здатності впливати на рішення в країні. Микола Сергійович Кутній уклав договір про роботу з людиною, яку абсолютно не знав. І чим далі він ішов від офісу, де відбувалася зустріч, тим чіткіше усвідомлював, що щойно продався одному з дияволів, які мають свої плани на Україну.

– Що ж, – сказав собі Кутній. – Не ми обираємо наших дияволів. Вони самі обирають нас.

День за днем травень утікав від людей.