Усі сили – на мої завдання! Ані кроку в сторону!
– Я маю час, аби подумати? Можливість відмовитися?
Генерал зітхнув, узяв аркуш чистого паперу, написав щось ручкою і простягнув його Кутньому.
– Це ваша заробітна плата на місяць. У євро. Часто будете працювати без вихідних. Будуть і відрядження. Два-три рази на рік зможете брати відпустку. Коротку. Не більше п’яти-семи днів. Якщо спрацюємось, років за два отримаєте ще квартиру.
– А кар’єрні бонуси?
– Ви будете звітувати виключно мені. Вважайте це вашим кар’єрним бонусом. Багато хто з ваших колег про таке навіть і не мріє.
– Але чому саме я?
– Ви здалися нам перспективним. Побачимо, чи не обманюємо ми себе.
– Ми – це хто?
– Рано вам ставити такі питання. Поки що рано.
– І що я маю робити?
– На жаль, про це я можу вести з вами розмову виключно після вашої згоди.
– Але ж…
– То що скажете?
– Навіть…
– Виходити на роботу з вівторка. У понеділок навіть кораблі з гавані не виходять. Додаткову інформацію отримаєте у мого помічника.
– І все ж таки…
– Вам не подобаються наші умови?
– Не в цьому річ…
– Тоді не перебивайте мене, будь ласка! Я так розумію, що ви з нами?
Генеральська тональність, його стрімкий та тяжкий погляд, дихання, все це тиснуло на Миколу Сергійовича, і він зрозумів, що пірнає у невідомість тільки тоді, коли сказав:
– Гаразд, я з вами. Подивимося, що з того вийде.
– Або пан, або пропав! Поважаю! Люблю таких, як ви, – засміявся генерал.
– Яких?
– Ризикових та амбітних. Ви ж, напевно, себе Гемінґвеєм уявляєте? Жалкуєте, що не в той час і не в тій країні з’явилися на світ?
Кутній спокійно дивився на генерала. В нього не було бажання щось йому пояснювати, сперечатися, доводити. Він просто сидів і думав, яким чином має повідомити усіх своїх теперішніх клієнтів. Адже цифра, написана генеральською рукою на простому аркуші білого паперу, визнача-ла все.
– Я можу йти? – запитав він у генерала.
– Ну, йдіть. Але вже у вівторок ми будемо чекати на вас. І моя вам порада. Не накойте дурниць у найближчі дні! Ви нам потрібні.
Кутній кивнув головою, потиснув міцну руку генерала і пішов геть.
Він не знав, хто був його співрозмовником, яку групу впливу чи організацію він представляв, його можливостей та здатності впливати на рішення в країні. Микола Сергійович Кутній уклав договір про роботу з людиною, яку абсолютно не знав. І чим далі він ішов від офісу, де відбувалася зустріч, тим чіткіше усвідомлював, що щойно продався одному з дияволів, які мають свої плани на Україну.
– Що ж, – сказав собі Кутній. – Не ми обираємо наших дияволів. Вони самі обирають нас.
День за днем травень утікав від людей.






