Але поки що продовжував жити у шаленому ритмі, коли завжди на щось не вистачає часу. На сім’ю, буденні радощі, насолоду життям. І коли починаєш усвідомлювати, що нічого вже не повернути, десь там у грудях починає боліти від туги. За чим, запитаєте ви мене. А хто його знає? У кожного своя туга, свій єдиний таємний біль, змінити який вдається не усім. І тільки той, хто здатен вирвати нестерпний біль зі своїх грудей, може пишатися власним умінням забути минуле. Проте забути минуле означає і забути себе. А тим, хто забуває навіть себе, не варто і починати жити, бо такі люди не здатні принести щось путнє у цей такий добрий і такий жорстокий світ. Я переконаний у цьому, як і мій дід, тому і живемо кожен зі своєю тугою, рухаючись далі у вирі подій, дивлячись у майбутнє, що майорить на горизонті та згадуючи минуле, яке були кривавим, жорстоким, цинічним, але водночас мужнім, сміливим і відчайдушним. Україна народжувалася не у законах, що лягали словами на папір. Вона народжувалася разом з кулями стрілецької зброї, з вибухами гранат і ракетними пострілами, що летіли Україною в ті далекі роки, бо йшла боротьба, в якій усі ми – українці другої половини ХХІ століття, могли б і програти. І тоді б моя історія мала зовсім інше продовження, бо скоріш за все мого відомого та славетного діда розстріляли б або посадили б років на двадцять. Ті, хто підтримав Диктатора, хто стояв з ним поруч у найважчі хвилини, були кастою недоторканних. І відрізнялися від усіх каст, що були до них, тільки своїм переконливим поглядом на боротьбу з корупцією. І вони її побороли! За це їм і дякуємо. А хтось, напевно, проклинає. Бо крові при Диктаторі, як і змін, було вдосталь.
– Багато було крові. Але тільки так! – сказав того вечора мені дід і стиснув свій кулак, в якому ще жевріла чоловіча сила і мужність.
Дід був чесним зі мною, і, розпочавши з Томаса Лейла, він знову повертався до нього, чи то сама історія повертала усіх нас до американця, який стріляв на Майдані і бачив такого ж снайпера, який теж стріляв на Майдані. Лейл входить знову у нашу розповідь, повертається до неї, аби грати свою важливу роль у подіях, що передували тим всенародним виборам, які й наділили Диктатора владою.
– В роки моєї молодості Україна була країною корупціонерів, аферистів, нахаб, солдатів, іноземних шпигунів та радників, а також мародерів, сепаратистів і відвертих зрадників, – дід прищурив свої розумні очі, почесав за вухом і додав:
– Часи були такі, синку, коли, одягнувши вишиванки, «шароварники» розкрадали і шматували Україну. Скажу тобі більше – не тільки чужі, але й свої. Саме це і було тією трагедією, раною, хворобою, яку своїми різкими та досить суперечливими з точки зору ліберальної демократії методами вправно вилікував Диктатор.






