ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Диктатор Сергій Постоловський Влада не дається до всіх рук одразу. Вона як жінка, що може належати одному чоловікові. Павло Загребельний Грішнику нема спокутування. Найбільше – прощення жертви. Але часто, навіть отримавши прощення, він не може жити. Жауме Кабре У нього було життя, аби його прожити, битва, щоби боротися, і мета, заради якої не шкода померти. Роберт Харріс © С. Р. Постоловський, 2020 © М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020 Герої та події даної книги є художньою вигадкою. Можливий збіг з реальними людьми – випадковість. Проте певні факти хронології і подій взяті із сучасної історії. Все інше – спроба автора побудувати альтернативний сценарій майбутнього. Перед Богом та історією – Вони так і стоять переді мною, синку. Усі мої хлопці і ті наші дівчатка. Мої друзі. І що би хто сьогодні не базікав про них, не вір нікому! Все то брехня, данина вашій клятій моді, заздрість невдах. Правда ніколи не буває зручною. Вона завжди болюча і неприємна. Правда гидка і дратівлива. І так вже сталося, що на цьому світі залишилась тільки одна людина, яка знає ту правду. Це я, Миколо. Твій рідний дід. Ми знаходимося у його світлій та просторій вітальні, від якої віє чимось далеким, таємничим, несказаним у свій, назавжди втрачений час. І посеред того всього сидить він – чоловік, чия кров тече в моїх жилах. Дід завжди любив масштаб, справжню красу вчинків та простору, який його оточує, справедливих та безстрашних людей, до яких належав і сам, розкішних панянок, які щоразу розбивали його чуйне, а іноді жорстоке серце, висмоктуючи з нього долари, євро та українські гривні, які він жменями жбурляв їм під ноги. Його любили бандити, відверті злодії, цигани, бармени, офіціанти та київські таксисти. Його світлий розум цінували професори й академіки, депутати і міністри в той час, як

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Там, де не діє слово, бажаний результат дає тільки сила. Запам’ятай це, синку! Без цього тобі ніколи не зрозуміти Диктатора. Його цікавила країна, а не гроші. Йому завжди вистачало того, що він мав. Він жив, як живе середній клас. І ця його риса забезпечувала народну згоду на розстріли та розправи. Його любили бідні. А бідних у ті часи була переважна більшість. Ось так, синку. Знай свою історію! Роки були цікаві. Трагічні та величні часи! – і лише після цього я зрозумів, з якою несамовитою силою мій дід любив ті далекі роки. А ще я зрозумів, як палко він любив Україну і як істинно вірив у справедливість тієї політики, яку сповідував Диктатор, ламаючи старе, аби на руїнах занепаду будувати зовсім іншу державу, яка вже ніколи не буде схожою на ту Україну, яку знали в світі на початку ХХІ століття. То буде інша якість влади, інакший світогляд, життя заради громадян, в яке вже ніхто не вірив. То буде дійсно перемога перемог, але перш ніж вести розмову про перемогу, ми неодмінно маємо сказати і про зраду, яка стала модним псевдоінтелектуальним трендом тих років, що йшли одразу за незакінченою революцію.

Читать дальше

2014–2019 роки

Про зраду

Усе стало іншим в Україні. Драматичнішим та песимістичнішим. Повсюди жила суцільна «зрада», яка народилася на Майдані і множилася країною, об’єднуючи різних людей у їхній спільній зневірі.

Перший рік після революції промайнув у тяжких втратах в боях за Донбас та президентських і парламентських виборах, коли до влади остаточно прийшли ті, хто мав продемонструвати «життя по-новому з сильним прем’єром для складних часів».

Не вийшло!

Не вдалося!

А може, взагалі не планувалося?

Така вже була сумна традиція, що українські політики, які ставали на п’єдестал найвищої влади, не спромоглися продемонструвати «українське диво». Ні економічне, ні соціальне, ні політичне. Мабуть, кожен з керманичів розумів свою високу державну місію виключно у його особистих категоріях, що минали горизонти державного, обмежуючись вузькими і підступними егоїстичними інтересами легкої наживи та зловживання службовим становищем. Здавалося, що революція, війна, втрата Криму, стільки жертв – все це вплине на світогляд людей. Не судилося. Не сталося, бо як тільки ті люди потрапляли до владних кабінетів, усі їхні гасла залишалися за парканами та стінами установ, в яких жила держава, а з нею і корупція.

У 2015 році «суцільна зрада» тільки посилювалася. На те були об’єктивні причини. Вітчизняна економіка не демонструвала успіхів, ціни й тарифи на комунальні послуги росли (так Україна наближалась до європейських стандартів), доходи населення були мізерними, на фронті гинули українські воїни, люди все частіше задумувались над питанням, чим, власне, усе це скінчиться.