Серце, що стукотить у передсвітанковому мороці.
Серце живих мерців, у яке я зажену осиковий кілок.
***
Місто не спало. Ми проїжджали центральною вулицею, власне єдиною вулицею, як пояснив Юхим Євгенович. Де-не-де в будинках спалахувало світло, за мить згасало в сусідніх. У вікнах миготіли тіні. Певно, обслуга, раби, що поклали своє життя на обслуговування штаб-квартири фонду «Астра». Як у Терновцях. Реальність знову ставала зацикленою, спогади поверталися, і змій теперішнього гриз свого хвоста.
Не вистачало лише зустріти похорон котрогось зі своїх близьких. Я посміхнувся.
Юхим Євгенович відслідковував кожен мій мікрорух, покосував на мене.
— Щось не так?
— Та ні. Християнство вчить нас, що реальність — це пряма стріла, випущена з арбалета Господа. І вона летітиме до самісінького Апокаліпсису. Але зараз спало на думку, що реальність — це радше закручені трубки самогонного апарата, крізь який нас млинкує доля. Висмоктуючи по краплі життєві сили.
Юхим Євгенович кивнув, але порівняння йому явно не сподобалось.
Я надто прямо натякав на «Астру». І на їхню ненажерливість.
***
Центральна дорога вела до величезної будівлі, викладеної з червоної цегли, як класичні університети.
Шви реальності розійшлися на мить.
Безодня пащеку відкрила.
Юхим Євгенович зупинився перед в’їздом.
— Останні сумніви Вергілія, чи можна показувати все пекло? — я розумів, що моє життя на волосині. Тупа іронія — мій єдиний захист.
Юхим Євгенович із надією дивився на будівлю, на справу свого життя, чекаючи від неї чи то допомоги, чи то підказки.
— Це може бути найбільша помилка мого життя.
Я не намагався вдавати, буцім не розумію, про що йдеться.
— Хоча така їхня воля. І чим я можу тут зарадити? — переконуючи сам себе, закінчив він.
Ми проїхали крізь ворота. Вони автоматично зачинилися
Реальність захована в реальність, заховалася в ще одну, власну реальність.
Я вийшов із машини. Запах весни. Пласти реальності брязкотіли, йшли на розрив.
— Ну, от ми і вдома. Home, sweet home, — проговорив Юхим Євгенович, — прошу.
***
Ми йшли коридорами корпусу, що і зсередини нагадував приміщення університету. Хоча кілька разів ми проходили величезними залами зі стелями, схожими на склепіння готичного собору.
— Таке враження, що будівлю будували кілька разів.
— Тобто? — посміхнувся Юхим Євгенович.
— Маю на увазі, що кожне приміщення наче будувалося в іншу епоху, ніж попереднє.
Приміщення, ніби кільця в стовбурі дерева, примножувалися, додавалися, ширилися. Було помітно, що будівники намагалися зберегти певний єдиний похмурий стиль, але водночас хотіли, щоби нарощування нових залів і кімнат було помітним.
— Так, я вже й забув, як це все виглядає, якщо подивитися чужим оком, — він кивнув. — Так, кожна наступна епоха додавала щось своє у цій будівлі.






