ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

«Астра» — це захоплива історія життя Віктора Варецького, розказана ним самим. Історія пошуку відповідей на запитання, які краще не ставити. Пошук правди, на шляху до якої губиш усіх, кого любив. І розумієш: усе вигадка, все ілюзія. Мандрівка дорогою, що веде в серце темряви, в основу світобудови. Астра Александр Михед «Астра» — це захоплива історія життя Віктора Варецького, розказана ним самим. Історія пошуку відповідей на запитання, які краще не ставити. Пошук правди, на шляху до якої губиш усіх, кого любив. І розумієш: усе вигадка, все ілюзія. Мандрівка дорогою, що веде в серце темряви, в основу світобудови. Олександр Михед АСТРА [психотрилер] Чи знаєш ти, що таке справжній катарсис? Якщо ти тримаєш цю книгу в руках, то вже знаєш, що я вбив їх усіх. Знищив святі мощі Великих мерців. Увігнав кілок у їхні розкладені, червиві серця. Так, я той скажений українець-маніяк, який те все накоїв. Але чи готовий ти пройти цей шлях до кінця? І дізнатися, що таке справжній катарсис? Це наша з тобою історія. Частина I. Per Aspera 25 Ця історія почалася за тисячі кілометрів і сотні днів від цього місця, від сьогодні. Все почалося з тієї вечірки Галі Макогон, моєї однокурсниці. Того разу святкували її переїзд у нові апартаменти на Печерську. Лютневий мороз паралізував тіло. Сніг засипав вибоїни столичних кривих доріг. Примарні фігури городян вигулькували у сніжній віхолі. Де-не-де проглядалися фігурки дітей у дутих куртяках, що нагадували маленькі опудала з розставленими навсібіч руками. В

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

Серце, що стукотить у передсвітанковому мороці.

Серце живих мерців, у яке я зажену осиковий кілок.

***

Місто не спало. Ми проїжджали центральною вулицею, власне єдиною вулицею, як пояснив Юхим Євгенович. Де-не-де в будинках спалахувало світло, за мить згасало в сусідніх. У вікнах миготіли тіні. Певно, обслуга, раби, що поклали своє життя на обслуговування штаб-квартири фонду «Астра». Як у Терновцях. Реальність знову ставала зацикленою, спогади поверталися, і змій теперішнього гриз свого хвоста.

Не вистачало лише зустріти похорон котрогось зі своїх близьких. Я посміхнувся.

Юхим Євгенович відслідковував кожен мій мікрорух, покосував на мене.

— Щось не так?

— Та ні. Християнство вчить нас, що реальність — це пряма стріла, випущена з арбалета Господа. І вона летітиме до самісінького Апокаліпсису. Але зараз спало на думку, що реальність — це радше закручені трубки самогонного апарата, крізь який нас млинкує доля. Висмоктуючи по краплі життєві сили.

Юхим Євгенович кивнув, але порівняння йому явно не сподобалось.

Я надто прямо натякав на «Астру». І на їхню ненажерливість.

***

Центральна дорога вела до величезної будівлі, викладеної з червоної цегли, як класичні університети.

Шви реальності розійшлися на мить.

Безодня пащеку відкрила.

Юхим Євгенович зупинився перед в’їздом.

— Останні сумніви Вергілія, чи можна показувати все пекло? — я розумів, що моє життя на волосині. Тупа іронія — мій єдиний захист.

Юхим Євгенович із надією дивився на будівлю, на справу свого життя, чекаючи від неї чи то допомоги, чи то підказки.

— Це може бути найбільша помилка мого життя.

Я не намагався вдавати, буцім не розумію, про що йдеться.

— Хоча така їхня воля. І чим я можу тут зарадити? — переконуючи сам себе, закінчив він.

Ми проїхали крізь ворота. Вони автоматично зачинилися

Реальність захована в реальність, заховалася в ще одну, власну реальність.

Я вийшов із машини. Запах весни. Пласти реальності брязкотіли, йшли на розрив.

— Ну, от ми і вдома. Home, sweet home, — проговорив Юхим Євгенович, — прошу.

***

Ми йшли коридорами корпусу, що і зсередини нагадував приміщення університету. Хоча кілька разів ми проходили величезними залами зі стелями, схожими на склепіння готичного собору.

— Таке враження, що будівлю будували кілька разів.

— Тобто? — посміхнувся Юхим Євгенович.

— Маю на увазі, що кожне приміщення наче будувалося в іншу епоху, ніж попереднє.

Приміщення, ніби кільця в стовбурі дерева, примножувалися, додавалися, ширилися. Було помітно, що будівники намагалися зберегти певний єдиний похмурий стиль, але водночас хотіли, щоби нарощування нових залів і кімнат було помітним.

— Так, я вже й забув, як це все виглядає, якщо подивитися чужим оком, — він кивнув. — Так, кожна наступна епоха додавала щось своє у цій будівлі.