Це традиція всередині організації. Але…
— Але це ще і спосіб показати, як діє «Астра» — бере канон за основу і оновлює його згідно з потребами часу та епохи.
Він розгублено глянув на мене. Чи то від того, що я сказав. Чи то від того, що я вперше перебив його.
Далі ми йшли мовчки.
Приміщення були порожні. Але чисті. Руками невидимих фей усе було начищене і доглянуте. Хоча похмурість самого місця звичайним віником не вимести.
Юхим Євгенович провів мене до гостьової кімнати.
— Гадаю, нам краще відпочити і набратися сил, — непевно сказав він, знову зважуючи кожне слово.
Переступивши поріг, я відразу завалився в ліжко, провалився в сон, як Аліса в задзеркалля.
Реальність захована у сон.
Сон захований у сон.
2
Стінами кімнати стікає кров. Краплина за краплиною. Стіни кровоточать, як рани святих. Кров концентрується на стелі та по краплині спадає мені на лоб. Мов стародавнє катування. Чи спроба пробити третє око. Намагання пробити череп. Стіни рухаються, на мить зіщулюються і знову розширюються. Я всередині величезного серця, камери довічного ув’язнення, одвічних катувань. Із кожним ударом крові, з кожним ударом серця кімната стає меншою, стискається. Стіни тиснуть, живий прес ритмічно качає кров і викачує з мене життя. Кров підступає вище. Ллється зі стелі потоком. Не можу поворухнутися.
Захлинаюсь у крові.
З ляскотом заржавілих механізмів стіни розчавлюють моє тіло.
І я встаю з мертвих.
Продираюся крізь товщу крові, що тисне звідусіль.
Продираюся крізь землю і дошки, як живий мрець, як похований живцем безсмертний.
Встаю з могили. Відкашлююсь згустками землі. Голий, немічний, але знову живий.
Довкола мертвяки. Вдягнені в одяг різних епох — античні туніки, середньовічні обладунки, ряси монахів, розцяцькований одяг отців церкви, трухляві сучасні костюми. Скрізь кружляють зловісні тіні. Мерці дивляться на мене, їхні криві посмішки, крізь які проглядають черепи і тлін. Шкіра — папірус, на якому можна писати їхні твори. Вони — мій власний Страшний суд. Моя кара за нахабність і бажання забороненого знання.
Роблять півкроку до мене, обступають колом. Відчуваю їхній голод, їхню спрагу. Бажання плоті, ненависть у неживих очах.
Поруч зі мною з’являється Вовчик. Підморгує мені мертвими очима. Наче пошматоване обличчя хоче посміхнутися.
Коли лишаєшся сам на сам зі смертю, за твою душу не воюватиме ніхто, крім твоїх власних привидів. Твоїх мертвих янголів-охоронців.
Вовчик кидається у натовп мерців, як рок-зірка до своїх фанатів.
Натовп поглинає його. Чавкотіння плоті. Хрускіт кісток.
Вовчик помирає вдруге.
***
Я продираюся до реальності крізь сон і жах. Розплющую очі. Стіни кімнати залиті кров’ю. Не відразу розумію, що то палання сонця, яке заходить. Скільки ж годин я спав? Тіло розбите, сон висотав усі сили.






