І питав, чи уявляю я, яку купу грошей ми можемо виграти, коли наш кінь переможе. Але наш кінь не перемагав, і я перестала ходити на перегони.
Я продовжую робити своє. Зосередилася на нігтях.
— У вас дуже хороші кутикули, — кажу. — От гляньте. Бачите, наче півмісяці. Це значить, у вас хороша кров.
Вона підносить руку до обличчя і роздивляється.
— Ну, не знаю, — вона знизує плечима. Знову дає мені руку. Вона ще не договорила.
— Якось у школі кураторка попросила мене зайти до неї в кабінет. Запрошувала кожну з нас по черзі. «Про що ти мрієш? — питає. — Якою ти себе бачиш за десять років? Двадцять років?» Мені було шістнадцять чи сімнадцять. Дитина ще. Я не знала, що відповісти. Просто стояла там, як стовп. Цій жінці тоді було десь як мені зараз. Я думала, що вона вже
стара
. Уже половину свого віджила. Я почувалася, ніби знаю щось таке, чого не знає вона. Те, про що вона ніколи не дізнається. Якусь таємницю. Щось таке, чого не знає ніхто, про що не говорять. Тож я просто мовчки похитала головою. Вона, мабуть, подумала, що я обкурилася. А я просто нічого не могла сказати. Розумієш? Я думала, що мені відомо щось, про що вона й гадки не має. Зараз мені було би що відповісти.
— І що б ти сказала, люба? — я беру іншу руку. Але нічого не роблю. Просто тримаю і чекаю на продовження.
Вона підсувається. Намагається забрати руку.
— Що б ти відповіла їй зараз?
Вона зітхає і відкидається у кріслі. Вже не забирає руку.
— Я б сказала: «Мрії довго не живуть». Отак би сказала.
Вона поправляє спідницю на колінах.
— Якби хтось запитав, я так відповіла б. Але вже ніхто не питає, — вона знову зітхає. — Ще довго?
— Ні, майже все, — кажу я.
— Тобі, напевно, цього не зрозуміти. У вас геть не так.
— Чого ж, — кажу я. Підсуваю стілець до неї. Починаю розповідати, як ми жили до переїзду сюди і як живемо зараз. Як на зло, Харлі не сидиться в кімнаті. Він вийшов, але навіть не глянув на нас. Зі спальні чути шум телевізора. Він підходить до мийки набрати склянку води. П’є, закинувши голову назад. Кадик піднімається і опускається.
Я піднімаю сушарку і підбираю її зачіску з обох боків.
Поправляю локон:
— Як новенька.
— Ой, якби ж то.
Хлопці з ранку до ночі сидять у басейні. Навчання ще не почалося. Бетті ходить на роботу. На зачіску більше не приходила. Цікаво, чому. Може, їй не сподобалося. Іноді, коли в мене безсоння, а поруч Харлі спить як убитий, я уявляю себе на місці Бетті. Що я робила б?
Першого вересня Холіц відправляє сина заплатити за оренду. Першого жовтня теж. Щоразу платить готівкою. Я беру в хлопця гроші, перераховую і виписую квитанцію. Холіц знайшов якусь роботу. Принаймні схоже на те. Щодня кудись їздить на своєму фургоні. Виїжджає рано-вранці, повертається під вечір. Бетті проходить повз вікнами о пів на одинадцяту й повертається о третій.






