Бетті слухає мене, і її починає трясти. Вона повертається до Холіца. Подає йому інший рушник. Вона ніби твереза. Всі інші п’яні. М’яко кажучи.
Коротун повторює за мною:
— Веземо його в лікарню.
— Я теж поїду, — каже Рік.
— Поїдемо всі, — каже Конні Нова.
— Так, краще разом, — підтримує Лінда Кобб.
— Холіце, — кажу я.
— Я так не можу, — каже Холіц.
— Що він каже? — перепитує Конні Нова.
— Каже, що так не може, — відповідаю я.
— Як — так? Про що він? — допитується Рік.
— Що каже? — влізає Коротун. — Я нічого не розібрав.
— Він каже, що так не може. Думаю, він сам не розуміє, що говорить. Везіть його у лікарню, — кажу я. Раптом згадую про Харлі та правила.
— Вам не можна тут зараз бути. Нікому не можна. Такі правила. А тепер везіть його.
— Давайте відвеземо його в лікарню, — каже Коротун, наче щойно це придумав. По-моєму, він набрався найсильніше. На ногах ледве стояв. Хитався. І пританцьовував. У світлі ліхтарів над басейном було видно сиве волосся у нього на грудях.
— Сходжу за машиною, — каже патлатий. — Конні, дай ключі.
— Я так не можу, — каже Холіц. Рушник сповз на підборіддя. На лобі рана.
— Візьміть халат. Ми не повеземо його так, — каже Лінда Кобб. — Холіце! Ау, це ми! — не дочекавшись нічого у відповідь, вона забирає в нього з руки склянку віскі й допиває.
Із вікон виглядають люди. У квартирах вмикається світло.
— Валіть уже спати! — кричить хтось.
Нарешті з-за дому виїжджає патлатий на «Датсуні».
Під’їжджає до басейну. Фари горять. Реве двигун.
— Скільки можна, майте совість! — знову хтось кричить. Людей у вікнах побільшало. Я переживаю, що от-от вийде сердитий Харлі у своєму капелюсі. Та ні, це його не розбудить. Хай спить.
Коротун і Конні Нова ведуть Холіца під руки. Його хитає. Може, через те, що він п’яний. Але вдарився він теж добряче. Спочатку в машину садять його, потім залазять усі інші. Бетті сідає останньою. Їй доводиться сісти комусь на коліна. Вони їдуть. І той, хто кричав, голосно грюкнув вікном.
Увесь наступний тиждень Холіц не виходить із дому. Бетті, мабуть, звільнилася, бо більше не ходить у мене під вікнами. Я бачу хлопчиків, виходжу і питаю:
— Як там ваш тато?
— Головою вдарився, — каже один із них.
Думала, вони розкажуть іще щось. Але мовчать. Знизавши плечима, ідуть до школи зі своїми обідами й портфелями. Я пошкодувала, що не запитала про їхню мачуху.
Холіц виходить із перебинтованою головою на балкон.
Навіть не киває. Наче не знає мене. Чи не хоче знати.
Харлі каже, що з ним він поводиться так само. Йому це не подобається.
— Що з ним таке? — допитується Харлі. — Клятий швед. Що в нього з головою? Наваляв хтось?
Я йому нічого не розповідаю. Взагалі не піднімаю цю тему.
А потім у неділю бачу, як один із хлопців виносить коробку і ставить у фургон. Потім вертається нагору.






