Невдовзі виносить іще одну й теж у фургон. Я розумію, що вони виїжджають. Але Харлі нічого не кажу. Скоро сам дізнається. Наступного ранку Бетті відправляє до нас малого. Він передає записку. Там написано, що їй шкода, але вони мають виїхати. Також вона написала адресу сестри в Індіо й попросила вислати туди решту від орендної плати. Нагадує, що вони виїжджають на вісім днів раніше оплаченого терміну. Вона сподівається, що ми не проти повернути гроші, хоч вони й не повідомили про виїзд за місяць. «Дякую за все. І за ту зачіску теж». І підпис: «З повагою, Бетті Холіц».
— Тебе як звати? — запитую малого.
— Біллі.
— Біллі, передай мамі, що мені дуже шкода.
Харлі читає записку. Каже, що швидше рак на горі свисне, ніж «Фултон Террес» поверне гроші. Він не розуміє цю сімейку.
— Поводяться, наче їм усі винні.
Харлі питає мене, куди вони переїжджають. Звідки я знаю. Може, назад у Міннесоту. Але це тільки здогадки. Хоча навряд чи вони повернуться туди. Напевно, шукатимуть щасливішого життя деінде.
Конні Нова та Коротун сидять біля басейну. З різних боків, як завжди. Поглядають, як малі Холіців пакують коробки у фургон. Виходить Холіц, на плечі в нього якийсь одяг. Конні Нова і Коротун гукають і махають йому. Холіц дивиться на них, наче вперше бачить. Потім піднімає вільну руку. Підняв і просто тримає. Вони махають. Тоді махає і він. Махає, навіть коли вони вже перестали. Спускається Бетті. Кладе йому руку на плече. Вона не махає. Навіть не дивиться на них. Щось каже Холіцу, і вони йдуть до машини. Конні Нова розляглася на шезлонгу і тягнеться до свого радіо. Коротун притримує окуляри і проводжає поглядом Холіца з Бетті. Потім поправляє окуляри. Вмощується зручніше й далі смажиться на сонці.
Нарешті вони все спакували і готові їхати. Хлопці сидять позаду, Холіц за кермом, Бетті поруч. Так, як і приїхали.
— Що ти там видивляєшся? — питає Харлі.
Він відпочиває. Розкинувся у кріслі, дивиться телевізор.
Але зараз встає й підходить до вікна.
— А, їдуть уже. Напевно, самі не знають куди і чого. Цей швед бахнутий на всю голову.
Я бачу, як вони виїжджають із парковки і повертають на дорогу, яка веде до шосе. Потім знову дивлюся на Харлі. Він всівся назад у крісло. У руках, як завжди, содова, на голові — солом’яний капелюх. Нічого не змінилося.
— Харлі?
Він не чує. Я підходжу і стаю перед ним. Він здивований. Не розуміє, у чім річ. Відкидається в кріслі й дивиться на мене.
Дзвонить телефон.
— Ти візьмеш? — питає.
Я не відповідаю. А навіщо?
— Ну то хай дзвонить, — каже він.
Я йду за шваброю, ганчірками і відром. Телефон затих. Харлі досі сидить у кріслі. Але телевізор вимкнув. Я беру ключ, виходжу назовні й іду до сімнадцятої квартири. Відчиняю двері, через вітальню проходжу до кухні — це була їхня кухня.
Полиці витерті, раковина й шафи теж чисті.






