Після кількох хвилин невинної балаканини я почув своє ім’я з уст цього незнайомця, сліпого, якого я навіть не знав! А далі таке: «З усього, що ви про нього розповідали, я можу лише зробити висновок, що…». Нас перебили: хтось постукав у двері, а потім ми так і не вернулися до тієї касети. Може, воно й на краще. Я почув усе, що хотів.
Тепер цей сліпий приїде ночувати до мене в будинок.
— Я можу зводити його в боулінг, — сказав я дружині. Вона стояла біля сушарки, чистила картоплю. Відклала ніж і обернулася до мене.
— Якщо ти любиш мене, — сказала вона, — ти зможеш зробити це заради мене. Якщо не любиш — гаразд. Але якби в тебе був друг, який завгодно, і він прийшов би в гості, я би зробила так, щоби йому було комфортно.
Вона витерла руки об рушник.
— У мене немає сліпих друзів, — сказав я.
— У тебе
взагалі
немає друзів, — відповіла вона. — Так, годі. Взагалі-то, чорт забирай, у нього померла дружина! Ти не розумієш? Він втратив дружину!
Я не відповів. Вона розповіла мені трохи про дружину сліпого. Її звали Б’юла. Б’юла! Кольорове ім’я.
— У нього була чорна дружина? — запитав я.
— Ти геть дурний? Головою вдарився, чи що? — вона підібрала картоплину, яка впала й закотилася під плиту. — Що з тобою? Ти не п’яний?
— Я просто запитав.
Тоді моя дружина вирішила ввести мене в курс справ набагато глибше, ніж мені того хотілося. Я налив собі й сів на кухні за стіл слухати. Окремі уривки історії почали склеюватися докупи.
Влітку, після того як моя дружина перестала працювати у сліпого, на її місце прийшла Б’юла. Невдовзі Б’юла зі сліпим повінчалися. Весілля було маленьке — хто ж на таке весілля прийде? — вони удвох, плюс священник із дружиною. Але це все одно було справжнє вінчання. Так хотіла Б’юла, сказав він. Щоправда, вже тоді у Б’юли, найімовірніше, був рак мигдалин. Після нерозлучних восьми років — це моя дружина так сказала, «нерозлучні», — стан Б’юли різко погіршився. Коли вона померла в лікарні Сіетла, сліпий сидів біля ліжка, тримаючи її за руку. Вони одружилися, жили і працювали разом, спали разом, — і сексом займалися, звісно, — і тепер сліпому довелося її поховати. Все це при тому, що він навіть не бачив, як, чорт забирай, та жінка виглядала. Оце мені не вкладалося в голові. Коли я це почув, мені на мить стало шкода сліпого. Але потім я подумав, яке ж нікчемне життя, напевно, було в цієї жінки. Уявіть собі жінку, що й гадки не мала, якою її бачить кохана людина. Жінка, яка жила, не отримуючи жодного компліменту від коханого. Жінка, чоловік якої ніколи не читав виразу на її обличчі, нещасним воно було чи щасливим. Вона могла фарбуватися, а могла й не фарбуватися — яка йому різниця? Вона могла хоч зеленими тінями намазатись і ходити в жовтих штанях із фіолетовими туфлями й сережкою в носі — і нічого.






