ЛЛисторияЕщё одна глава — и целый мирВыбрать историю ↗

Об этой истории

Перед вами друга збірка оповідань американського майстра короткої прози, що вийшла українською в нашому видавництві. Якщо порівняти з попередньою — «Про що ми говоримо, коли говоримо про любов», — то в цій Карвер відходить від абсолютного мінімалізму й дозволяє собі писати розлогіше та щедріше. «Собор» номінований на Пулітцерівську премію і вважається найкращою збіркою оповідань автора. Собор Реймонд Карвер Перед вами друга збірка оповідань американського майстра короткої прози, що вийшла українською в нашому видавництві. Якщо порівняти з попередньою — «Про що ми говоримо, коли говоримо про любов», — то в цій Карвер відходить від абсолютного мінімалізму й дозволяє собі писати розлогіше та щедріше. «Собор» номінований на Пулітцерівську премію і вважається найкращою збіркою оповідань автора. Реймонд Карвер Собор УДК 82-3 К 21 Карвер Реймонд Собор / Реймонд Карвер ; пер. з англ. Юрія Паустовського. — Чернівці : Книги — ХХІ, 2022. — 208 с. ISBN 978-617-614-354-3 Усі права застережено. Жодну частину з цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва. CATHEDRAL Copyright © 1983, Raymond Carver Copyright renewed © 1989, Tess Gallagher All rights reserved © Книги — ХХІ, 2022, видання українською мовою © Юрій Паустовський, 2021, переклад © Анна Стьопіна, 2021 , обкладинка Усі права застережено ISBN 978-617-614-354-3 Зміст Пір’я 7 Будинок Шефа 30 Консервація 36 Купе 47 Маленька радість 58 Вітаміни 87 Обережно 105 Звідки я телефоную

Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал
↓
↑

А потім взяти й померти, за руку зі сліпим; із його очей котяться сльози, — це я так уявляю, — а вона перед смертю думає: він же так і не дізнався, як я виглядаю, — і прямісінько в могилу. Робертові залишився невеликий страховий поліс і половинка мексиканської монетки у двадцять песо. Іншу половину він поклав їй у труну. Так мило.

І от, як вони й домовлялися, моя дружина поїхала зустрічати його на вокзал. Не придумавши нічого ліпшого, ніж просто почекати їх, — звісно, це була його провина, — я пив перед телевізором, аж раптом почув, як до будинку під’їхала машина. Я підвівся з дивана зі склянкою в руці й підійшов до вікна подивитися.

Я бачив, що моя дружина сміялася, паркуючи машину. Потім вийшла з авто й зачинила двері. І все ще всміхалася. Нічого собі. Обійшла машину до сліпого, він уже почав вилазити. Цей сліпий, уявіть собі, був із бородою! Борода у сліпого! Це вже занадто, якщо чесно. Сліпий нахилився до заднього сидіння і витягнув валізу. Моя дружина взяла його за руку, зачинила двері і, розмовляючи про щось, повела до будинку й угору сходинками на ґанок. Я вимкнув телевізор. Допив, сполоснув склянку, витер руки. І пішов до дверей.

Моя дружина сказала:

— Любий, це Роберт. Роберте, це мій чоловік. Я тобі про нього багато розповідала.

Вона аж сяяла від радості. Сліпого вона тримала за рукав пальта.

Сліпий поставив валізу і протягнув руку. Я теж. Він добряче стиснув мою руку, трохи потримав і відпустив.

— У мене враження, що ми вже знайомі, — прогудів він своїм басом.

— У мене теж, — я не знав, що ще сказати. — Ласкаво просимо. Я багато про тебе чув.

Ми повільно, нашою маленькою групою рушили з ґанку до вітальні, моя дружина вела його за руку. В іншій руці сліпий ніс свою валізу. Дружина казала:

— Наліво, Роберте. Правильно. Тепер обережно, там крісло. Отак. Сідай. Це диван. Ми його недавно купили, два тижні тому.

Я розкрив рота щось сказати про наш старий диван. Він мені подобався. Але промовчав. Потім мені захотілося сказати щось інше, просто поговорити, наприклад, про мальовничий Гудзон, який він проїжджав дорогою до нас. Коли їдете

до

Нью-Йорка, краще сидіти з правого боку поїзда, а коли

з

Нью-Йорка — зліва.

— Як доїхав? — запитав я. — З якого боку поїзда, до речі, сидів?

— Що це за питання — з якого боку? — здивувалася моя дружина. — Хіба є різниця, з якого боку?

— Я просто запитав.

— Справа, — відповів сліпий. — Я поїздом не їздив майже сорок років. Востаннє ще в дитинстві було. З батьками. Давненько. Майже забув, як це. А тепер уже борода сива, — сказав він. — Ну, принаймні, мені так казали. Я маю солідний вигляд, люба? — запитав сліпий мою дружину.

— Дуже солідний, Роберте, — відповіла вона. — Роберте. Я така рада тебе бачити.

Моя дружина нарешті відірвалася від сліпого й подивилася на мене.