По-моєму, їй не сподобалось те, що вона побачила. Я знизав плечима.
Я ніколи не бачився й особисто не був знайомий зі сліпими людьми. Цьому чоловікові було під п’ятдесят — збитий, лисуватий і сутулий, ніби постійно носив щось важке. Він був у коричневих штанах, коричневих черевиках, світло-коричневій сорочці з краваткою і піджаку. При параді. Ну й, звісно, борода. Зате без палички й темних окулярів. А я завжди думав, що в темних окулярах ходять усі сліпі. Чесно кажучи, краще б і він так ходив. На перший погляд його очі були, як у всіх. Але, якщо придивитися, щось було не так. По-перше, забагато білого в райдужці, та й зіниці, здавалося, бігали самі собою, він не контролював їх. Моторошна штука. Я придивився уважно й побачив, як ліва зіниця повернулася до носа, а інша намагалася втриматися на місці. Але не вдалося — око зажило власним життям, не питаючи у свого власника.
Я сказав:
— Принесу випити. Що бажаєте? У нас є всього потроху. Це наше хобі.
— Слухай, старий, я скотч люблю, — прогудів він своїм басом.
— Ага, — сказав я. «Старий» — нічого собі! — Звісно. Я так і знав.
Він помацав свою валізу, що стояла біля дивана. Знайомився з простором. Ну нехай.
— Я віднесу її до тебе в кімнату, — запропонувала моя дружина.
— Ні, не треба, — голосно відповів сліпий. — Я потім сам віднесу.
— У скотч додати трохи води? — запитав я.
— Трошки, — відповів він.
— Так і знав.
Він додав:
— Граминку. Знаєте такого ірландського актора — Баррі Фіцджеральда? Я — як він. «Коли я п’ю воду, — казав Фіцджеральд, — я п’ю воду. Коли п’ю віскі — я п’ю віскі».
Моя дружина засміялася. Сліпий поклав руку під бороду. Повільно її підняв і відпустив.
Я налив нам три великі склянки скотчу, потроху води в кожній. Ми зручненько всілися і почали говорити про те, як Роберт доїхав. Спершу довгий рейс із Західного узбережжя в Коннектикут — це ми обговорили. Потім із Коннектикуту поїздом сюди. На цей маршрут у нас пішло ще по склянці.
Я десь читав, що сліпі не курять, бо не бачать диму. Мені здавалося, це єдине, що я знаю про сліпих людей. Але наш сліпий скурив цигарку до пальців і підкурив іще одну. Накурив нам повну попільничку — дружині довелося викидати. Коли сіли за стіл вечеряти, випили ще по одній. Дружина наклала Робертові на тарілку стейк, гору картоплі з цибулею та зеленої квасолі. Я намазав йому маслом дві скибочки хліба:
— Ось вам хліб із маслом.
Я випив трохи зі своєї склянки.
— А тепер помолимося, — сказав я. Сліпий опустив голову, а дружина аж рота роззявила. — Господи, зроби так, щоби телефон не задзвонив і їжа не охолола.
Ми взялися до їжі. З’їли все, що можна було з’їсти на столі. Ми їли, як востаннє. Ми не розмовляли. Ми їли. Ми жерли. Все до останньої крихти. Ми поставилися до цього серйозно.






